Читать «Чорний красень» онлайн - страница 31

— Гарно кажете, — озвався Джеймс, — ми у себе в маєтку теж так вважаємо.

— Юначе, даруйте за цікавість, у кого ви служите? Якщо мені не брешуть очі, ваш хазяїн — достойний чоловік.

— Сквайр Гордон, власник Біртвік-парку, це за Бейкон-хілс, — відповів Джеймс.

— Ага, так-так, я щось про нього чув. Дуже непоганий знавець коней, так, здається? І найкращий верховий у графстві…

— Мабуть, що так, — погодився Джеймс. — Але тепер він рідко їздить верхи, відколи не стало молодшого господаря.

— Ах, бідний джентльмен! Пригадую, газети щось таке писали. І тоді ж загинув гарний кінь, правда?

— Правда, — кивнув Джеймс. — Гарний був кінь, рідний брат Красунчика, схожий на нього, мов дві краплі води.

— О, як шкода! — захитав головою старий. — Якщо мені не зраджує пам’ять, там не найкраще місце для стрибків. Зверху така-сяка огорожа, урвище — і потік, так? Ну, тут тобі жоден кінь не дасть ради. Ні, я не проти серйозної скачки, але ж потрібно розуміти, що є такі речі, які до снаги тільки досвідченим мисливцям. Навряд чи варто жертвувати життям людини чи коня задля якогось лисячого хвоста. Принаймні, я так думаю.

Поки він це говорив, його напарник упорався з Джинджер, приніс нам зерна, і щойно тоді він та Джеймс разом покинули стайню.

Розділ 16

Пожежа

Того ж вечора, але трохи згодом, той конюх, що заводив Джинджер, привів до стайні ще одного коня, котрий належав якомусь подорожньому. І поки його чистив, до стайні просто так, потеревенити, зайшов якийсь молодик із люлькою.

— Слухай-но, Тоулере, — попросив його конюх, — скоч на сінник, зніми цьому коневі трохи сіна, бо в нього годівниця геть порожня, згода? Але люльку залиши внизу.

— Добре, — відповів молодик і по приставній драбині заліз на горище.

Я чув, як на горищі риплять під його ногами дошки, як він шарудить сіном… Джеймс ще раз заскочив до стайні, поглянути, чи з нами все гаразд, і після цього нас замкнули на ніч.

Скільки часу я проспав і о котрій годині ночі прокинувся, сказати не можу, але, прокинувшись, я одразу збагнув, що тут щось не так. Щоправда, не розумів, що саме. Я піднявся з підлоги. Повітря у стайні було сперте, задушливе. Я почув, як кашляє Джинджер, ще один кінь тривожно метушився. Ніщо не порушувало нічної тиші, все огорнула цілковита пітьма, а дихати ставало щораз важче.

Вхід на горище був відчинений, і, по-моєму, цей важкий дух сунув саме з горища. Нашорошивши вуха, я почув якесь дивне шелестіння, а з ним — гул і потріскування. Я не знаю, що це шуміло, але було у тому звукові щось таке, що я затремтів усім тілом. Інші коні теж прокинулися, одні рвалися з прив’язі, інші тупали ногами.

Нарешті знадвору залунали чиїсь кроки. Двері стайні різко відчинилися, і молодший конюх, із ліхтарем у руці, кинувся відв’язувати коней і виводити надвір, та де там!.. Перший кінь уперся і навіть не рушив із місця. Конюх узявся за другого, потім за третього, але й вони стояли, мов прикипіли. Тоді він кинувся до мене і з силою потягнув, намагаючись вивести зі стайні, але й ця його спроба виявилася марною. Побачивши, що всі його намагання нічого не дали, він вибіг зі стайні.