Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 140
Рей Дуглас Бредбері
І той інший телефон серед вітряної темряви враз замовк.
Але й це ще нічого не доводило.
Я знову вкинув у проріз свій п'ятак і набрав номер.
Тоді глибоко зітхнув, і…
Той телефон у своїй скляній труні, за половину світлового року від мене, задзвонив знову.
Я аж підскочив і відчув біль у грудях. Очі в мене розширились, і я втягнув у себе холодного повітря.
Полишивши той телефон дзвонити, я вийшов із своєї будки й став чекати, поки хтось там оддалік вибіжить з темного проходу, чи з вологого брезентового намету, чи з-за старого павільйончика «Збий пляшку». Хтось, кому, як і мені, закортить відповісти. Хто, як і я сам, підхоплюється з ліжка о другій годині ночі й біжить під дощем, щоб поговорити із залитим сонцем Мехіко, де ще точиться, вирує і начебто ніколи не згасне життя. Хтось…
Поміст, як і раніше, потопав у темряві. Ніде не засвітилось у вікні. Не зашурхотів брезент. А телефон дзвонив. Припливна хвиля прокотилася під мостинами, ніби шукаючи когось, будь-кого, хто б відповів. Телефон дзвонив. Дзвонив і дзвонив. Я вже хотів був побігти й відповісти на той клятий дзвінок сам, аби тільки він замовк.
Хай йому чорт, подумав я. Забери вже свого п'ятака. Забери…
І отоді воно сталося.
Десь там зблиснула смужка світла, показалась і миттю зникла. Навпроти тієї будки щось заворушилося. Телефон дзвонив. Дзвонив і дзвонив. А хтось стояв у темряві й сторожко наслухав. Я побачив якусь білясту пляму й зрозумів, що той, хто там стоїть, повернувся й пильно, стривожено, обережно нишпорить очима по помосту.
Я заціпенів.
Телефон дзвонив. Нарешті темна тінь зрушила з місця, обернулася назад, прислухалась. Телефон дзвонив. Тінь раптом побігла.
Я вскочив у свою кабіну й саме вчасно схопив трубку.
На тому кінці дроту почулося чиєсь дихання. Потім озвався чоловічий голос:
— Алло!
О боже! Той самий. Голос, який я чув годину тому в Голлівуді.
Мабуть, я промовив це вголос.
У тій будці запала довга, очікувальна мовчанка, чути було тільки сиплувате дихання.
— Алло!
Мені наче у вухо стрельнули, потім у серце.
Тепер я знав, чий це голос.
— Господи! — мовив я хрипко. — То це ви!
Певне, ці мої слова поцілили йому просто в голову. Я почув, як він хапає ротом повітря й сипло видихає його.
— Будь ти проклятий! — закричав він. — Щоб ти згорів у пеклі!
Але трубку не повісив. Просто кинув, неначе обпікшись, і вона зателіпалася на своєму зашморгу, постукуючи об стінку кабіни.
Поки я вискочив із будки, на помості вже не видно було ні душі. Там, де на мить зблиснуло світло, тепер стояла непроглядна темрява. Тільки клапті старих газет шелестіли на мостинах. І тоді я примусив себе пройти — не пробігти — довгі вісімдесят метрів до того другого телефону. Трубка й досі погойдувалася на шнурі, стукаючись об холодне скло.
Я підніс її до вуха й послухав.
На тому кінці дроту, за сотні миль від мене, було чути цокання мого десятидоларового годинника з Міккі-Маусом, якого я покинув у тій будці.
Якщо пощастить і залишуся живий, подумав я, піду й вирятую Мауса.
Я повісив трубку й повернувся, видивляючись на всі ті будиночки, хатини, крамнички, забиті павільйони з розвагами й запитуючи себе, чи здатен я вчинити щось відчайдушне.
