Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 139

Я пустив його, і він гордо рушив сам.

— Чекайте мене тут, — сказав я згодом. — Відступіть на крок назад. Отак, там вас не видно. Коли я повернусь, то озовуся до вас тільки одним словом: «Генрі», — і ви скажете мені, який чуєте дух. Гаразд? А тоді повертаєте назад і йдете до машини.

— Атож, я чую, як хурчить мотор.

— Скажете водієві, щоб одвіз вас до венеційського поліційного відділка. Спитаєте там Елмо Крамлі. Якщо його не буде, хай подзвонять додому. Він має приїхати з вами сюди, якомога швидше, бо справа вже закрутиться. Звісно, якщо вона закрутиться. А може, нам сьогодні й не випаде скористатися з вашого нюху.

— Сподіваюся, що випаде. Я ж і ціпка свого взяв на того лиходія. Ви дозволите мені угріти його раз?

Я повагався.

— Тільки раз, — мовив зрештою. — Ви не боїтеся, Генрі?

— Братчик Лис добре заховався.

Почуваючи себе Братчиком Кроликом, я подався далі.

Нічний поміст скидався на слонове гробовище: скрізь довкола — велетенські темні кістки, над ними — важка пелена туману, а внизу — море, що напливає на берег, ховаючи ті останки, потім знову відкриває і знову ховає.

Я скрадався повз крамнички, повз схожі на взуттєві коробки житлові будиночки, повз зачинені картярські салони, примічаючи то там, то там по дорозі темні телефонні будки, що їх завтра чи наступного тижня мали вивезти назавжди.

Я ступав по дерев'яних мостинах, де мокрих, де сухих, і вони зітхали, шурхотіли й подавались у мене під ногами. Весь поміст рипів і похитувався, наче корабель, що йде на дно, а я поминав застережні червоні прапорці й таблички з написом: Небезпечно! — аж поки, переступивши через натягнуті ланцюги, опинився там, звідки йти далі було вже нікуди, в самому кінці помосту, і озирнувся назад, на всі ті позабивані цвяхами двері й спущені та закріплені внизу брезентові намети.

Я прослизнув у останню на помості телефонну будку й, тихо лаючись собі під ніс, почав нишпорити по кишенях, аж поки намацав кілька п'ятицентовиків, що їх дав мені Генрі. Вкинув один у проріз автомата й заходився набирати номер, роздобутий у редактора «Януса».

— Чотири… п'ять… п'ять… п'ять… — пошепки приказував я, а тоді став чекати.

В цю мить пошарпаний ремінець мого годинника з Міккі-Маусом перервався. Годинник упав на підлогу кабіни. Лайнувшись, я підняв його й поклав на поличку під телефоном. Потім нашорошив вуха. Десь далеко, чи не в протилежному кінці помосту, мені почувся телефонний дзвінок.

Я упустив трубку й залишив її висіти на шнурі. А сам вийшов з будки й, заплющивши очі, прислухався. Спершу я чув тільки гуркіт хвилі, що, стрясаючи мостини, прокотилась у мене під ногами. Потім хвиля затихла. І я почув.

Далеко, десь на середині помосту, дзвонив телефон.

Випадковий збіг? Телефони дзвонять скрізь і о будь-якій порі. Але щоб саме той, метрів за сто від мене, і саме в цю хвилину… Невже я набрав таки його номер?

Стоячи однією ногою в будці, а другою на помості, я схопив трубку й повісив її на гачок.