Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 138

— Чому ви так довго не підходили до телефону? — Я чув, як на тому кінці дроту гудуть, проїжджаючи, машини.

Він був у вуличній телефонній будці десь у місті. О боже, майнула в мене думка, він робить так само, як і я. Використовує найближчий автомат для своїх ділових розмов.

— Ну, якщо ви не маєте чого сказати… — мовив голос на тому кінці дроту.

— Стривайте! — «Я ж уже майже впізнав твій голос, — подумав я. — Поговори ще». — Я прочитав ваше оголошення в «Янусі». Чи не могли б ви допомогти мені?

Голос на другому кінці дроту пом'якшав, явно потішений моїм замішанням.

— Я можу допомогти будь-кому, будь-де й будь-коли, — невимушено відповів він. — Ви із самотніх душ?

— Що?! — вигукнув я.

— Ви один із…

«Самотніх», — сказав він. І все стало ясно.

Я знов опинився у Крамлі, знов у великому нічному трамваї, що виписував під дощем дугу на повороті. Голос у трубці був той самий, що й тоді, тієї грозової ночі хтозна вже й коли, той, що бурмотів про смерть і про самотність, про самотність і смерть. Спершу — згадка про той голос, потім гіпнотичний сеанс у Крамлі, коли я знепритомнів, і ось тепер — цей справжній голос у телефонній трубці. Бракувало тільки останньої деталі. Я й досі не міг дати цьому голосові ім'я. Не раз чутий, знайомий… Я майже знав, чий він, але…

— Говоріть же! — просто-таки закричав я.

На другому кінці дроту запала підозрілива мовчанка. І в цю мить я почув звуки, що потішили мені вухо більше, ніж будь-які інші звуки за добру половину життя.

Десь там дув вітер. Та це не все: я почув, як на берег накочуються хвилі прибою, гучніше й гучніше, ближче й ближче, і ось уже, здається, шумлять просто в мене під ногами.

— О боже, я знаю, де ви! — вигукнув я.

— Це неможливо, — мовив голос і урвав зв'язок.

Але не одразу. Я безтямно дивився на телефонну трубку й щосили стискав її в руці.

— Генрі! — закричав я.

Генрі висунувся з таксі й утупив очі в ніщо.

Я впав на сидіння машини.

— Ви ще зі мною?

— Якщо не з вами, — відповів Генрі, — то де я? Скажіть водієві, куди їхати.

Я сказав. Ми поїхали.

Таксі зупинилося. Шибки були спущені. Генрі нахилився вперед, і обличчя його скидалось на ніс якогось темного корабля. Він принюхався.

— Не був тут з дитинства. Пахне океаном. А що то за інший дух, тухлий? А-а, поміст. То це ви десь тут живете, писако?

— Великий Американський Романіст. Так.

— Сподіваюся, ваші романи пахнутимуть краще.

— Якщо доживу, не виключено. Ми можемо затримати машину, Генрі?

Генрі лизнув великого пальця, відлічив від пачки три двадцятидоларові папірці й простяг їх через переднє сидіння.

— Цього вистачить, щоб ви не нервувалися, голубе?

— Цього, — відповів водій, беручи гроші, — вистачить до півночі.

— На той час уже буде по всьому, — сказав Генрі. — Синку, а ви розумієте, на що йдете?

Та перш ніж я встиг відповісти, під помостом із гуркотом прокотилася хвиля.

— Звук такий, наче в нью-йоркському метро, — сказав Генрі. — Глядіть, щоб не переїхало.

Ми залишили таксі чекати край помосту. Я спробував узяти Генрі під лікоть і повести в темряві.

— Не треба мене вести, — сказав він. — Остерігайте, де під ногами дріт, мотузка чи цеглина, ото й тільки. А лікоть у мене дуже нервовий, не любить, щоб до нього доторкались.