Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 132

О боже! Видавати такий листок мав напевне п'ятий вершник Апокаліпсиса.

Я переглянув решту оголошень. Номер телефону був скрізь той самий. Щоб відгукнутись на оголошення, належало дзвонити тільки на той номер. І, звісно ж, то був номер богом проклятих видавців «Януса, тижневика Зеленої заздрості».

Фанні зроду не купувала таких газет. Мабуть, хтось дав їй цю газету, або ж… Я став і поглянув на двері.

Ні ж бо!

Хтось залишив її під дверима, обвівши червоним чорнилом оце одне оголошення, щоб Фанні неодмінно помітила його.

Людина, що колись кохала тебе всім серцем!

— Фанні! — в розпачі вигукнув я. — Ну яка ж ти бісова дурепа!

Ступаючи по уламках «Богеми» та «Мадам Баттерфляй», я побрів до дверей. А тоді згадав про холодильник, повернувся й захряснув його дверці.

На третьому поверсі справи стояли не краще.

Двері до кімнати Генрі були розчинені навстіж. Я вперше таке бачив.

Генрі вірував у зачинені двері. Він не хотів, щоб зрячі мали над ним перевагу. А сьогодні…

— Генрі!

Я ввійшов до невеличкої кімнати, що вражала чистотою, неймовірною чистотою і охайністю: все до ладу, кожна, просто-таки кожна річ на своєму місці, ніде ні порошинки, — але нікого там не було.

— Генрі!

На підлозі посеред кімнати лежав його ціпок, а поруч якась мотузка, такий собі темний шнурок із вузликами.

Ці дві речі порушували лад у кімнаті й були явно не на місці, так наче Генрі загубив їх у бійці чи покинув, тікаючи…

Куди?

— Генрі!

Я взяв у руки мотузку й оглянув вузлики. Два вузлики підряд, потім проміжок, ще три й довший проміжок, а потім так само, з проміжками, три, шість, чотири й дев'ять вузликів.

— Генрі! — гукнув я ще голосніше.

А тоді побіг і постукав у двері місіс Гутіерес.

Відчинивши й побачивши мене, вона заплакала. А коли придивилась до мого обличчя, сльози так і потекли їй з очей. Вона звела пропахлу кухнею руку й погладила мене по щоці.

— Ох ви бідолашний! Заходьте, бідолашний, сідайте. Сідайте. Їсти хочете? Зараз чогось принесу… Ні, ні, сідайте. Кави, так? — Вона подала каву й утерла очі. — Бідолашна Фанні. Бідолашна людина… Що це?

Я розгорнув газету й показав їй оголошення.

— Не вмію читати ingles, — промовила вона, відступаючи.

— Не треба читати, — сказав я. — Фанні колись приходила дзвонити по телефону з цією газетою в руках?

— Ні, ні! — Тоді пригадала й аж на лиці змінилася. — Estupida! Si. Приходила. А кому дзвонила, не знаю.

— Вона тоді багато говорила, довго?

— Довго? — Місіс Гутіерес кілька секунд помовчала, ніби перекладаючи собі мої слова, тоді впевнено кивнула головою. — Si. Довго. Й багато сміялася. Ой, як сміялася, говорила й сміялася!

Запрошувала до себе Ніч, Вічність і Морок, подумав я.

— І мала при собі цю газету?

Місіс Гутіерес крутила газету сяк і так, наче то була китайська головоломка.

— Може, si, а може, й ні. Цю або не цю. Не знаю. А Фанні тепер у царстві божому.

Я й сам уже ніби важив сто п'ятдесят кілограмів і, згорнувши газету, прихилився до одвірка.

— Мені б туди теж. Ви дозволите од вас подзвонити?