Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 134

— Так, Генрі, — відповів я. — Оце щойно я знайшов у кімнаті Фанні ще одну таку газету. Чому ви не сказали мені про них одразу?

— А навіщо б то? Все воно здавалося дурницею. Жіночими витребеньками. Ви ж то самі прочитали? Мені прочитала місіс Гутіерес, погано, але сяк-так прочитала. Я тільки посміявся. Господи, подумав собі, та це ж казна-що, чисте казна-що. Хто б міг повірити такій нісенітниці?

— Фанні, — відповів я, помовчавши.

— А тепер скажіть мені ось що. Коли ви подзвонили на той номер, якийсь дурнуватий сучий син узяв трубку, відповів, а потім пішов та й згинув?

— Атож, сучий син.

Генрі взяв мене під лікоть і повів до відчинених дверей свого помешкання. Так наче сліпий був я. Я не опирався.

— І що це в них за діло таке? — спитав він здивовано.

Ми вже підійшли до його дверей.

— Мабуть, коли ні про що не дбаєш, — відказав я, — люди самі кидають тобі гроші.

— Еге, оце ж моя вічна біда. Я надто дбав про все. От мені й ніхто нічого не кидав. Але тепер, чорт забирай, я однаково маю грошву, ще й скільки!

Почувши, як мені забило дух, Генрі зупинився.

— Звук такий, — мовив він, повільно кивнувши головою і всміхаючись, — наче хтось хоче позичити в мене мої заощадження.

— Тільки якщо ви поїдете разом зі мною, Генрі. Й допоможете мені знайти лиходія, що вкоротив віку Фанні.

— Гниляка?

— Гниляка.

— Мій ніс до ваших послуг. Ведіть.

— Щоб не гаяти часу, Генрі, нам потрібні гроші на таксі.

— Зроду я не їздив у тих таксі, то чого б це мав їхати тепер?

— Ми повинні встигнути до редакції тієї газети, поки там не зачинили. Чим скоріше ми довідаємося про те, про що нам треба знати, тим безпечніше буде для нас самих. Я не хочу ще одну ніч потерпати за вас у цьому будинку чи за себе на узбережжі.

— Гниляк має зуби, еге?

— Можете мені повірити.

— Ану. — Він з усмішкою обійшов кімнату. — Пошукаймо, де сліпий чоловік ховає свої гроші. По всіх закапелках. Скільки вам потрібно? Вісімдесят?

— Та ні.

— Шістдесят? Сорок?

— Вистачить двадцяти-тридцяти.

— Гаразд, коли так. — Генрі пирхнув, став, засміявся й висмикнув із задньої кишені велику пачку грошей. Тоді почав відлічувати купюри. — Ось вам сорок.

— Тільки віддам я не одразу.

— Якщо ми накриємо того, хто звалив Фанні, ви мені нічого не винні. Хапайте гроші. Підніміть мого ціпка. Зачиніть двері. Ходімо! Треба знайти того клятого дурисвіта, що знімає трубку, каже тобі зачекати, а сам їде у відпустку.

У таксі Генрі, потішено всміхаючись, досліджував невидимі джерела запахів.