Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 131
Рей Дуглас Бредбері
Та мені лишилося ще одне місце, останнє, куди той пошукувач не заглянув. Спотикаючись на уламках, я підступив до холодильника й потяг на себе дверці.
В обличчя мені дихнуло холодом. Як і багато днів тому, я втупився очима туди, силкуючись добачити те, що було просто переді мною. Що ж воно таке, заради чого приходив той нічний гість у коридорі, той невідомий у нічному трамваї і, не знайшовши, полишив мені?
Усе там було достоту як завжди. Варення, желе, соуси, прив'яла салата-латук — холодна дарохранильниця барв та запахів, об'єкт святобливого поклоніння Фанні.
Аж раптом мені забило дух.
Я простяг руку й відсунув назад банки, пляшки й судки із сиром. Увесь цей час вони стояли на тонкому, згорнутому папері, який я досі вважав за звичайнісіньку підстилку, щоб не скапувало вниз.
Я дістав той папір і в світлі з холодильника прочитав:
Залишивши холодильника широко відчиненим, я побрів на середину кімнати, підняв старе крісло Фанні й повалився в нього, чекаючи, поки заспокоїться серце.
Потім перегорнув надруковані зеленою фарбою сторінки. На останній були повідомлення про смерть і приватні оголошення. Я перебіг їх очима, нічого не добачив, тоді знов проглянув і натрапив на…
Невеличкий текст у рамці, легенько обведений червоним чорнилом.
Оце й було те, чого шукав він, аби забрати назавжди.
Звідки було мені знати? Там говорилося таке:
Де ти, чому стільки років не озиваєшся? Моє серце крається жалем, а твоє? Чому ти не напишеш чи не зателефонуєш? Для мене буде щастям, якщо ти згадуєш мене, як я тебе. Між нами було так багато, а ми все те втратили. Поки ще не пізно, знайди дорогу назад. Подзвони!
І підпис:
Людина, що колись кохала тебе.
А на краю газетного аркуша хтось дописав від руки:
Боже милостивий і свята діво Маріє!
Не вірячи власним очам, я шість разів прочитав те оголошення.
Потім упустив газетку на підлогу й, наступивши на неї, пішов до холодильника, щоб мені війнуло холодом у розпашіле обличчя. А повернувшись назад, прочитав те кляте звернення всьоме.
Який же це був блискучий витвір, яка хитра штука, яка невідпорна принада, яка підступна пастка! Справжній шедевр психоаналізу, спритності рук і окультизму, гачок, на який міг клюнути будь-хто. Чоловіки й жінки, старі й молоді, чорняві й біляві, повнотілі й худі. Дивися, слухай! Це ж звертаються
Поклик був звернений до кожного, хто коли-небудь кохав і втратив своє кохання, до кожної самотньої душі в цілому клятому місті, країні й світі.
І хто, прочитавши його, здолав би спокусу зняти телефонну трубку, набрати номер, почекати відповіді й нарешті прошепотіти в ніч: «Це я. Прошу тебе… приходь до мене»?
Я стояв на вкритій лінолеумом підлозі посеред кімнати й намагався уявити собі саму Фанні в ті хвилини: як її величезне тіло перекочувалося сюди-туди й палуба корабля рипіла, вгинаючись під його вагою, а з патефона линув плач «Тоски», холодильник зі смаковитими святими дарами був широко відчинений, і Фанні неспокійно поводила очима, й серце в неї билося, наче заманена у пташиний вольєр колібрі.
