Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 12

Та ніхто не запускав мотора, ніхто не махав рукою, ніхто не віз мене на південь, до сонця, геть від тієї туманної сирени, що поховала себе десь у морі.

Отож я позадкував і з подивом відчув, що мої тенісні туфлі захлюпнуло морською водою; а тоді рушив туди, звідки прийшов: до залитих дощем кліток у каналі, — і то я, найвидатніший у світі письменник, хоч цього ніхто, крім мене, не знав.

Коли я ввійшов у єдине місце, куди, як сам напевне знав, неодмінно мав прийти, в кишені моєї куртки була ота мокра паперова січка, схожа на злипле конфетті.

У цьому місці збиралися місцеві діди.

То був маленький тьмяний павільйон на кінцевій трамвайній станції, де продавалися цукерки, сигарети, журнали та квитки на великі червоні трамваї, що ганяли між Лос-Анджелесом і морем.

Цей павільйончик, у якому завжди стояв міцний дух тютюнової сушильні, тримали два геть прокурені брати, що постійно бідкалися й бурчали один на одного, наче двійко старих дівок. Саме там, на довгій лаві під вільною стіною, день у день від ранку до ночі й стовбичили рядком, мов кури на сідалі, кілька дідів, глухих до будь-чиєї думки і сонних, як глядачі на нудному тенісному матчі, аж поки мова заходила про їхній вік: тоді вони наввипередки брехали, додаючи собі літ. Один казав, що йому вісімдесят два. Другий хвалився, ніби йому вже перейшло за дев'яносто. Третій приписував собі дев'яносто чотири. Числа були щораз інші, бо кожен забував, що казав тиждень чи місяць тому.

За дверима павільйончика час від часу гуркотіли важкі вагони, і якби добре прислухатись, то можна було б почути, як від навколишнього двигтіння із старечих кісток обсипалась іржа, як воно зрушувало кров у застиглих жилах і на мить прояснювало тьмяні очі; а потім старі знов поринали у свою передсмертну сонноту і довгими годинами не озивалися й словом, намагаючись пригадати, про що була розмова, яку вони розпочинали опівдні, а закінчити могли десь над північ, коли брати-підприємці з бурчанням зачиняли крамничку й похмуро вирушали додому, до своїх парубоцьких ліжок.

Де мешкали ті старі, ніхто не знав. Щовечора, після того, як сварливі брати зникали в темряві, діди й собі розкочувалися хто куди, неначе клубки перекотиполя, гнані солоним вітром.

Я ступив у одвічну сутінь павільйону й став, утупивши погляд у лаву, на якій від початку світу сиділи діди.

Мені одразу впало в око вільне місце між ними. Там, де звичайно сиділо четверо, тепер було тільки троє, і з виразу їхніх облич я здогадався: щось негаразд.

Я поглянув на підлогу біля їхніх ніг, усипану не лише попелом із сигар, а й легкою порошею з вибитих компостером химерних клаптиків паперу — таким собі конфетті із трамвайних квитків у формі різних літер: Р, X, М…

Я вийняв руку з кишені й порівняв свою вже майже висхлу паперову січку з порошею на підлозі. Потім нахиливсь, підняв жменьку тих папірців, подивився на них, а тоді випустив з руки, і в повітрі замигтіли всі літери алфавіту.