Читать «Смерть — діло самотнє» онлайн - страница 10

Тієї ночі туман погустішав, і десь ген у затоці все гучала й гучала загублена в темряві застережна сирена. Той звук скидався на крик якогось величезного, давно вимерлого морського чудиська, що віддалялося від берега, шукаючи своєї домовини, із жалобним плачем, на який ніхто не зважав і не озивався.

Тієї ночі у вікно кімнати завівав вітер і ворушив на столі друковані сторінки мого роману. Я слухав, як легенько шурхотить папір, немов вода в каналі або чийсь віддих у мене на потилиці, і зрештою заснув.

Прокинувся я пізно, від сонячного сяйва. Чхаючи, підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і ступив у потік світла, такого яскравого, що мені враз захотілося жити вічно, і водночас мене пойняв сором за те, що, я, мов той капітан Ахав, у першу мить ладен був відвернутися від сонця. Я швидко вдягся. Речі, які були на мені минулої ночі, ще не просохли. Я надяг тенісні шорти та легку куртку, тоді вивернув кишені ще воґкого піджака, шукаючи жмуток розмоклої паперової маси, що випав з кишені мерця всього кілька годин тому.

Торкнувшись нігтем того жмутка, я зітхнув. Я знав, що воно таке. Але ще не був готовий дати відповідь.

Бігун з мене ніякий. Одначе я пустився бігти…

Геть від каналу, від клітки, від голосу, що промовляв у трамваї лиховісні слова, геть від своєї кімнати й від надрукованих уночі сторінок, на яких я почав викладати всю цю історію, — їх належало перечитати, але я поки що не хотів цього робити. Я просто біг собі берегом на південь.

До країни Загублений Світ.

Потім на хвильку став подивитись, як розбрелися на випасі під полудневим сонцем химерні механічні чудиська.

Нафтові свердловини. Нафтові помпи.

Ті гігантські птеродактилі, як я часто розповідав друзям, поналітали сюди з повітря на самому початку століття і, спускаючись на землю о пізній нічній порі, споруджували собі гнізда. І люди, що жили на узбережжі, прокидались, налякані гримким стугоном величезних ненажерливих помп. Люди підхоплювались у ліжках о третій годині ночі, розбуджені скрипом, скреготом, шерехом схожих на кістяки потвор, двигтінням їхніх припнутих до землі безперих крил, що здіймались і опадали, мов тяжкі зітхання доісторичних пращурів. Їхній дух, як сам час, плинув узбережжям, беручи початок у глибокій давнині, давнішній від доби печерної людини, — то був дух зогнилих у землі незапам'ятних нетрів, що за багато віків перетворилися на нафту.

Я біг крізь цей ліс бронтозаврів, що топталися в густій чорній рідині, провалюючись у в'язке, як смола, місиво. Їхній предковічний лемент відлунював від берега, звідки хвилі океанського прибою відкидали його назад.

Я біг повз невеликі білі будиночки, що їх спорудили згодом серед тих чудиськ і прокопали там канали, в яких мала відбиватись ясна небесна блакить 1910 року, коли по чистій хвилі плавали білі гондоли, а пішохідні містки, винизані лампочками-світляками, обіцяли втішні прогулянки, що й почалися свого часу, як оголошені наперед гастролі заїжджої балетної трупи, а потім припинились, щоб так і не відновитися по війні. Тільки оті чорні чудиська й далі всмоктувались у пісок, тоді як білі гондоли поринули на дно, а з ними назавжди згинув і сміх останніх веселощів.