Читать «Енн у Домі Мрії» онлайн - страница 23

— Мушу я вже повертатися на маяк, — мовив капітан Джим. — Дуже, дуже славний був вечір.

— Приходьте до нас частіше, — озвалася Енн.

— Цікаво, чи сказали б ви це, якби знали, як охоче я прийму ваше запрошення, — загадково відповів капітан Джим.

— Тобто ви хочете знати, чи була я щира, — усміхнулася Енн. — Так, була. — Урочисто клянуся, — як казали ми в школі.

— Тоді я прийду. І, певне, буду часто вам набридати. Маю честь запросити й вас до себе в будь-яку годину. Нікого в мене зазвичай і немає, крім Першого Помічника, хоч той, на щастя, товариська душа. Слухач він добрий і знає чи не більш за всіх Мак-Алістерів, але неговіркий, бідака. Ви молоді, пані Блайт, а я старий, проте душі наші мовби як одного віку. Ми обоє із племені, що знає Йосипа, як сказала б Корнелія Брайант.

— Із племені, що знає Йосипа? — здивувалася Енн.

— Еге ж. Корнелія геть-чисто всіх на світі ділить на два види — тих, хто знає Йосипа й тих, хто не знає. Коли хтось мовби як має з вами однакові погляди, думає схоже й любить ті самі жарти, — тоді він належить до племені, що знає Йосипа.

— О, звісно, — мовила Енн, сяйнувши спалахом розуміння. — Це те, що я колись називала — і досі називаю, хоч тепер уже в лапках, — «рідними душами».

— Так-таки є, — погодився капітан Джим. — Як його не назви, це про нас. Коли ви зайшли нині в кімнату, пані Блайт, я поглянув на вас та й кажу собі: «Вона з племені, що знає Йосипа», — і дуже зрадів, бо інакше нам розмова одне з одним не принесла б жодної втіхи. Плем’я, що знає Йосипа — це сіль землі, я так собі думаю.

Місяць саме зійшов, коли Енн і Гілберт вийшли провести своїх гостей. Гавань Чотирьох Вітрів перетворювалася на диво, виткане із мрії та мерехтливого сяєва — зачароване місце, над яким не може здійнятися жодна буря. Сріблисте місячне світло барвило верхівки осокорів, високих і темних, мов силуети ченців якогось таємничого ордену.

— Я завжди любив осокори, — мовив капітан Джим, махнувши рукою в їхній бік. — То дерева принцес. Тепер вони більше не модні. Люди бідкаються, що вони засихають згори й від цього вигляд у них мовби як миршавий. Так-таки є, коли не ризикувати своїм карком щовесни й не лазити стригти їх по драбині. Я щороку робив це для панни Елізабет, то її осокори завжди були чепурні. Вона їх дуже любила. Вони з першим-ліпшим не знатимуться. Клени, пані Блайт, — то миле дружнє товариство, але осокори — дерева з вищого світу.

— Яка гарна ніч, — мовила стара пані Блайт, сідаючи в бричку.

— Ночі майже всі гарні, — відповів капітан Джим. — Але нині я дивлюся на це сяйво — і мовби як думаю собі, що ж лишилося для раю. Місяць — мій великий друг, пані Блайт. Я його завжди любив, відколи себе пам’ятаю. Я був малий, восьмиліток, і якось надвечір заснув у саду, а мене ніхто й не шукав. Прокинувся я сам-один серед ночі й мало не на смерть перелякався! Які тіні й дивні звуки шугали довкола мене! Я весь закляк, лише припав до землі й трусився, біднятко. Мовби як нікого не лишилося у світі, я один — а світ такий величезний. А тоді я побачив місяць — як він дивиться на мене поміж гілок яблуні, мов давній друг. І зразу втішився. Устав і пішов додому, відважний як лев, тільки й поглядав на місяць. Багато ночей я дивився на нього з палуби корабля, плаваючи в далеких морях… Чого ви всі не велите мені закрити рота і йти додому?