Читать «Енн у Домі Мрії» онлайн - страница 21

Нарешті все було готове — навіть дрова в каміні лежали, тільки й треба було, що їх запалити. То був інший камін, не цей, що тепер, хоч і розташований тут-таки. Цей поставила панна Елізабет, коли ремонтувала дім п’ятнадцять років тому. А то був великий, старовинний камін, де й цілого бика засмажити можна. Часто сидів я тут і снував свої історії, як роблю це й нині.

І знову запала мовчанка: до капітана Джима ненадовго завітали гості, невидимі Енн і Гілберту, — ті, хто сидів з ним тут у давні дні; ті, чиї очі сяяли одвічним щастям і радістю молодят іще й тепер, коли самі вони давно вже спочили на цвинтарі а чи в темній морській глибіні. Вечорами тут лунав дитячий сміх. Узимку тут збиралися друзі. Тут були музика, танці й веселощі. Тут мріяли юнаки й дівчата. Для капітана Джима цей будиночок був повен тіней радісних спогадів.

— Першого липня дім був зведений. Відтоді учитель почав рахувати дні. Ми часто бачили, як він блукає попідбережжю й казали собі: «Скоро вона буде з ним».

Її чекали в середині липня, та вона не приїхала. Ніхто не тривожився. Кораблі тоді часто запізнювались — на кілька днів чи аж навіть тижнів. «Принц Вільям» запізнювався на тиждень… тоді на два… тоді на три. Тоді вже ми почали боятися — і що далі, то більше. Тоді мені стало тяжко дивитися Джонові Селвіну в очі. Знаєте що, пані Блайт, — капітан Джим притишив голос, — я думаю, такі самісінькі очі були в його прапрабаби, як її на вогнищі палили. Він тоді ні слова не казав — уроки проводив, наче вві сні, і біг до моря. Стільки ночей там проблукав до світанку. Люди казали, що він геть божеволіє. Ніхто вже й не надіявся — минуло вісім тижнів, а «Принц Вільям» досі не прибув. Настала середина вересня, а наречена шкільного вчителя не приїхала… ми гадали, що вже й не приїде.

Потім сталася буря — і не вщухала три дні. А коли вона вляглася, я побіг на берег. Там був учитель, він стояв, схрестивши руки на грудях і, спершись на великий камінь, дивився в море.

Я покликав його, але він не озвався. Він мовби як бачив те, чого не бачив я, а лице йому застигло, як у мертвого. «Джоне, Джоне! — гукав я, отак, наче мале налякане дитя. — Прокиньтеся! Прокиньтеся!»

Той дивний жахливий погляд наче згас йому в очах. Він озирнувся на мене — ніколи не забуду я його лиця, ніколи, аж доки вирушу в останнє своє плавання! «Усе добре, хлопче, — сказав він. — Я бачив „Принца Вільяма“, він проминув Східний мис. Над ранок вона буде тут. Завтра я сидітиму з моєю нареченою коло свого власного каміна». Як ви гадаєте, він таки бачив його? — різко запитав капітан Джим.

— Хтозна, — замислився Гілберт. — Можливо, любов і сильна мука здатні творити незнані нам дива.

— Я певна, що він бачив корабель, — несхитно заявила Енн.

— Примарилося, — мовив лікар Дейв, хоч і не так переконано, як досі.

— Бо насправді, — урочисто мовив капітан Джим, — «Принц Вільям» наступного ж ранку зайшов у гавань Чотирьох Вітрів. І всі, хто жив тоді в Глені й на узбережжі, побігли його зустрічати. Як ми радісно вітали корабель, коли він плив через протоку!