Читать «Енн у Домі Мрії» онлайн - страница 20

— Звісно, є люди, котрим час від часу потьмарюється свідомість, — відповів Гілберт. — Але про це більше знають дослідники психіки, ніж звичайні лікарі. Як воно виявлялося в Джона Селвіна?

— Снилося йому, та й годі, — скептично озвався лікар Дейв.

— Але він казав, що бачив усе насправді, — поволі заперечив капітан. — Я ж розповідаю вам лиш те, що він сам казав — мовби він бачив ті події, що вже сталися чи тільки мали статися. Джон казав, що ті видіння — часом утіха для нього, а часом — справжній жах. І от за чотири дні до того він знову був у трансі. Сидів біля каміна, дивився на полум’я, аж раптом побачив кімнату, яку добре знав в Англії, а там була Персіс Лі, така щаслива, і простягала до нього руки. Тому він знав, що матиме від неї добрі новини.

— Звичайний сон, — пирхнув лікар Дейв.

— Можливо… можливо, — поступливо проказав капітан Джим. — Я теж йому так сказав. Мені було зручніше так думати. Те, що він отак усе бачить — мене це дуже лякало. А він відповів: «Ні. Мені це не снилося. Але не говорімо про це більше. Ти вже не будеш мені таким другом, як досі, якщо забагато про це міркуватимеш». Я сказав йому, що моїх дружніх почуттів до нього не зруйнує ніщо. Але він лише похитав головою, та й каже: «Ні, хлопче. Я вже втрачав був друзів через це. Я їх не винувачу. Іноді мене й самого до себе охоплюють не надто дружні почуття. Такий дар має в собі щось неземне — чи добре, чи лихе. А ми, смертні, уникаємо надто близького знайомства як із Богом, так і з дияволом». Отак він сказав. Я пам’ятаю, наче то було вчора, хоч так і не збагну, що він мав на увазі. А ви можете сказати, лікарю?

— Сумніваюся, що він і сам це знав, — буркнув лікар Дейв.

— Здається, я розумію, — прошепотіла Енн. Вона слухала, як у дитинстві, із міцно стиснутими вустами й блискучими очима. Капітан Джим захоплено всміхнувся, глянувши на неї, і повів далі.

— І от уже невдовзі кожен у Глені й Чотирьох Вітрах знав, що до вчителя має приїхати наречена. Усі тішились, бо дуже його любили. Усі ходили дивитися на їхній новий дім — цей самий дім. Джон хотів будуватися тут, бо звідси видно море й чути голос хвиль. Він і сад посадив тут для неї, тільки без осокорів — їх уже висадила пані Рассел. Але там є подвійний ряд трояндових кущів, які посадили для Персіс дівчата із гленської школи. Джон казав, що рожеві були, як її щоки, білі — як її чоло, а багряні — наче її вуста. Він стільки віршів читав, що вже мовби як і звик потім завжди так говорити. Усі надсилали йому подарунки — різне хатнє начиння. Коли тут оселилися Рассели — вони були люди заможні, то й купили, бачте, гарні меблі, але всі найперші столи та шафи тут були дуже прості. Зате в них було стільки любові. Жінки шили клаптикові ковдри, рушники й скатертини, а один чоловік змайстрував їй комод, а ще інший — стіл, і так далі. Навіть сліпа стара тітонька Маргарет Бойд сплела їй духмяний кошичок із трав, що ростуть на дюнах. Пані Селвін багато років складала в той кошичок носовички.