Читать «Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей» онлайн - страница 163

Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот – вони й ожили.

– Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте – не запивайте і спіть – не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.

Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.

Коли півні заспівали, вона й каже:

– Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.

А він не вірить і все коло неї сидить. Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:

– Чи не було дяка?

Кажуть:

– Не було.

Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.

Дяк і каже тому посланцеві:

– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут із ними.

Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:

– Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?

– Я не знаю, – каже посланець, – так мені дяк сказав.

– Зараз запрягай у коляску коней!

Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву – аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони одне-одного, почоломкалися.

Він і питає:

– Що ж це таке?

Вона й каже:

– То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.

Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.

Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.

Цар увійшов:

– Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.

І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.

Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.

Песинськии, жабинськии, сухинськии і золотокучеряві сини цариці

Був собі чоловік та жінка, і мали собі три дочки.

І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша – то така гидка, така гидка – шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…

Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:

– Це Бог плаває.

– Де там тобі Бог? То цар плаває, – каже друга.

А третя каже:

– Ох ні, сестрички. Це плаває царевич.

Старша каже:

– Коли б мене той Бог узяв, то, стільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.

– Коли б мене, – каже друга, – цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.

– Коли б мене, – каже третя, – той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.

Почув це царевич, під'їхав та й каже:

– Здорові були, дівчата! Боже поможи!

– Здорові, спасибі!

– А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?

– А там, – кажуть, – ми живемо, де зима з літом стрічається.

Він собі думав, думав та й питає:

– Як же, – каже, – це так?

– Та так: зима ковзається, а літо качається.

Приїхав він додому, сів і думає: «Де ж це зима з літом зустрілась? Поїду пошукаю!»

Осідлав коня й поїхав.