Читать «Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей» онлайн - страница 161
Автор неизвестен
Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від'їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.
То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:
– Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.
От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, – він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не іде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.
Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб'ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:
– Їжте, сини мої, – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте!
Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.
Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під'їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.
– Піди, – каже цар кучерові, – подивися, що там таке?
Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:
– Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.
Цар сам підійшов, подивився на них і каже:
– Беріть їх у коляску.
Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім'я Васильки.
Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий – стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, тепершіня цариця, люто зненавиділа їх.
Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.
Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.
– Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?
Жінка каже:
– Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.
Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.
Проситься дяк:
– Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.
– Читай, брате, – дозволяє цар.
Ну, і ночує дід у церкві, читає.
Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:
– Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!
Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа – гнати дяка з церкви. Та він одне робить – читає!
Тут біжать три жандарми із шаблями:
– Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!
А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.
Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.