Читать «Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей» онлайн - страница 164

Їде та й їде, коли дивиться – аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! – думає він собі. – Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».

Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:

– Оце, – каже, – сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?

А та сидить на печі та й не чує і не бачить.

– А що, дядьку, – питає царевич, – де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.

– Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви, – каже, – з мене смієтесь.

– Ні, покажи, покажи!

– Ось, – каже, – дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!

Вона встала з печі.

– Оце, – каже царевич, – моя буде! Будеш тепер моїм тестем.

Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п'ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об'їжджати царство своє. От він, від'їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):

– Гляди ж, – каже, – щоб ти мені догледіла жінки моєї.

Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з'явилась у цариці дитина. Та баба зав'язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.

Їде царевич, а та баба його й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів», – а вона песинського привела.

– Нехай, – каже, – буде!

Пожив він дома ще п'ятнадцять днів. Від'їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:

– Гляди ж, – каже – тепереньки, що вона приведе!

Поїхав царевич на службу. У цариці знов з'явилась дитина. Баба їй очі зав'язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.

Їде царевич додому, а вона й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити», – а тепер привела жабинського.

– Нехай, – каже, – і це буде.

Пожив він трохи ще з нею. Їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:

– Гляди ж, бабо, до третього разу що буде!

Прийшов час, привела цариця сина золотокучерявця, а баба кинула його у криницю, а їй підкинула дитину суху-суху та погану.

Приїздить царевич, а баба його й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити», – аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.

Прийшов той царевич, подивився на ту дитину, – аж воно сухе-сухе та погане таке, – лишечко…

Збирає царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб'ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».

От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився – обперся в дно ногами – воно й вискочило. Повилазили всі на берег – ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.

Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.