Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 23

— А де тепер ці золоті монети?

— Я їх загубив, — відповів Піноккіо.

Та це була брехня, бо вони лежали в нього в кишені.

Не встиг він збрехати, як його ніс, і до того довгий, видовжився ще на два пальці.

— А де ти їх згубив?

— Десь у лісі.

Після другої брехні ніс ще трохи підріс.

— Якщо ти загубив їх у лісі, — провадила Фея, — то ми їх пошукаємо і знайдемо, адже все, що губиться в нашому лісі, обов’язково знаходиться.

— Ні-ні, я згадав, — вимовив Дерев’яний Хлопчик зніяковіло, — я не загубив монети, я їх ненароком проковтнув, коли пив ваші ліки.

Після третьої брехні його ніс став такий довжелезний, що бідолашний Піноккіо вже не міг покрутити головою. Варто було йому повернути голову в один бік, як він упирався носом у ліжко чи у вікно, в другий — натикався на стіни або двері; а коли спробував задерти голову, то мало не проштрикнув носом Феїне око.

А Фея дивилася на нього і сміялася.

— Чого ви смієтесь? — запитав дерев’янко, страшенно засмучений і наляканий надмірним видовженням свого носа.

— Мені смішно, бо ти збрехав.

— Звідки ви знаєте, що я збрехав?

— Мій любий хлопчику, брехню можна дуже легко розрізнити. Власне, є два види брехні: в однієї короткі ноги, у другої — довгий ніс. Твоя брехня — з довгим носом.

Піноккіо не знав, куди йому сховати очі від сорому, і спробував накивати п’ятами. Та марно. Його ніс став таким довгим, що він не міг і кроку ступити.

Розділ 18

Піноккіо знову зустрічає Лисицю й ота і вирушає з ними на Чарівне Поле

Слово честі, з півгодини Фея навіть не зважала на стогони і крики Піноккіо. Вона вирішила його серйозно покарати й відучити від ганебної звички брехати, найогиднішої з усіх вад, яку тільки може мати дитина. Та її серце розтануло від жалю до бідолашного Дерев’яного Хлопчика. В того з відчаю мало очі на лоба не вилізли. Фея сплеснула в долоні, й за цим знаком до кімнати влетіло з тисячу дятлів. Вони вмостилися на носі Піноккіо і так довго й старанно стукотіли по ньому, що величезний і безформний ніс за кілька хвилин набув попередньої довжини.

— О, люба добра Феє, — сказав Піноккіо й утер очі, — я вас так люблю!

— І я тебе люблю, — відповіла Фея. — Якщо хочеш, залишайся в мене, будеш моїм названим братиком, а я — твоєю доброю сестричкою.

— Я б охоче залишився, але що буде з моїм бідолашним татусем?

— Я подбала про це. Твоєму батькові вже надіслано повідомлення. До смерку він буде тут.

— Правда? — вигукнув Піноккіо і на радощах зробив сальто. — У такому разі, я хотів би його зустріти, якщо дозволите, люба Феє. Мені кортить якомога швидше побачити його і обійняти. Я завдав йому чимало клопотів.