Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 25

— Ходімо!

І вони рушили. Мандрували півдня й дісталися міста, що мало назву Дурисвітія. Коли вони ввійшли до міста, Піноккіо побачив на вулиці безліч облізлих голодних собак, стрижених овець, що тремтіли від холоду, курей і півнів без гребінців і сережок, які випрошували кукурудзяні зернятка (гребінці й сережки вони програли в карти); великих метеликів, що не могли літати, бо продали свої барвисті крильця; павичів, позбавлених хвостів і ладних од сорому провалитися крізь землю, і фазанів, які тихо і соромливо дріботіли туди-сюди й оплакували своє блискуче золоте пір’я, закладене в ломбарді.

Повз цих жебраків раз у раз проїздили панські карети, в яких сиділи або Лисиця, або Сорока-злодійка, або якийсь хижий птах.

— А де Чарівне Поле? — запитав Піноккіо.

— За кілька кроків звідси.

Вони минули місто і зупинилися на безлюдному полі біля міської брами. Загалом, поле нічим не відрізнялося від усіх інших.

— Ми на місці, — сказала Лисиця. — Тепер присядь, викопай руками маленьку ямку і поклади туди свої золоті монети.

Піноккіо зробив, як йому веліли: він вирив ямку, поклав туди свої чотири монети і присипав жменею землі.

— А тепер, — продовжувала Лисиця, — іди до канави, зачерпни відро води і полий засіяну землю.

Піноккіо пішов до канави. За браком відра зняв черевика, зачерпнув води і вилив її на те місце, де закопав монети.

Потім запитав:

— Що мені ще потрібно зробити?

— Нічого, — відповіла Лисиця, — можеш іти. За двадцять хвилин повертайся сюди — тоді й знайдеш деревце з монетами.

Бідолашний Дерев’яний Хлопчик не тямився з радості, повсякчас дякував Лисиці й Котові та пообіцяв, що піднесе їм чудовий подарунок.

— Нам не потрібні подарунки, — заперечили обидва пройдисвіти. — З нас досить і того, що ми тобі показали короткий шлях до збагачення, і це нас неймовірно тішить.

Потім вони попрощалися з Піноккіо, побажали йому щедрого врожаю і пішли собі геть.

Розділ 19

Піноккіо позбавляється своїх золотих монет і за це одержує чотири місяці в'язниці

Повернувшись до міста, Дерев’яний Хлопчик став очікувати, коли нарешті сплинуть ці довгі двадцять хвилин. І вирішивши, що вже час, притьмом побіг на Чарівне Поле.

Він дуже квапився, його серце лунко калатало: так-так-так-так, немов настінний годинник, що дуже поспішає. Він міркував: «А якщо з гілок я зніму не тисячу, а дві тисячі монет? А якщо я зніму не дві тисячі, а п’ять тисяч? А якщо я зніму не п’ять тисяч, а сто тисяч? Ох, яким поважним синьйором тоді я стану! Я зможу звести прекрасний палац, мати стайню з тисячею дерев’яних коників, льох із жовтим і червоним лікером, де на полицях стоятимуть лише зацукровані фрукти, торти, коржики, мигдалеві пиріжки та вершкові вафлі».

Із такими солодкими, аж нудотливими мріями, Піноккіо примчав до поля і зупинився, щоб подивитися, де воно, це дерево, гілки якого обвішані монетами, але… нічого не побачив. Він наблизився ще на сто кроків. Нічого. Він пішов по полю і нарешті опинився біля тієї ямки, куди закопав свої цехіни. Нічого. Він геть забув пристойні манери, про які пишуть у книжках, витяг руку з кишені й почухав потилицю.