Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 22

Фея з витримкою дбайливої матусі поклала йому до рота ще грудочку цукру. І знову подала скляну.

— Я не можу це випити, — сказав Дерев’яний Хлопчик і скривився так, що Фея аж сама відчула гіркоту в роті.

— Чому?

— Тому що мені заважає подушка на ногах. Фея прибрала подушку.

— Це не допомагає. Я все ще не можу пити.

— Що тобі ще заважає?

— Прочинені двері.

Фея підійшла до дверей і зачинила їх.

— Ні, — заголосив Піноккіо і захлипав, — я не хочу ковтати гіркі ліки, ні, ні і ні!

— Хлопчику мій, скоро ти пошкодуєш про це.

— Мені байдуже!

— Ти серйозно хворий.

— Мені однаково!

— З такою лихоманкою ти не проживеш більше двох годин.

— Мені все одно!

— Ти хіба не боїшся смерті?

— Пхе! Не боюсь я нічого!.. Краще померти, ніж ковтати такі жахливі ліки!

Тієї миті двері в кімнату настіж розчахнулися, і ввійшли четверо кроликів чорнильної масті. На плечах вони несли маленьку труну.

— Чого припхалися?! — закричав Піноккіо і з жахом підскочив на ліжку.

— Ми прийшли по тебе, — відповів найгладкіший кролик.

— По мене?… Та я ж зовсім не мертвий!

— Ще не мертвий. Однак ти помреш за кілька хвилин, бо не хочеш вживати ліків, які врятують тебе від лихоманки.

— Ой Феєчко, люба Феєчко! — заголосив Дерев’яний Хлопчик. — Дайте хутчіш мені склянку! Швидше, будь ласка, я не хочу помирати. Ні, ні і ще раз НІ!!! Я не хочу помирати!

І він обома руками схопив склянку й одним духом спорожнив її.

— Що ж, — промовили кролики, — цього разу ми даремно йшли. — Ех!..

Вони знову підняли на плечі маленьку труну і, сердито буркочучи, пішли геть з кімнати.

За кілька хвилин здоровий і бадьорий Піноккіо зіскочив із ліжка. Бачите, дерев’яні хлопчики мають одну чудову перевагу — вони ду-у-уж-же рідко хворіють і ду-у-уж-же швидко видужують.

Коли Фея побачила, що він бігає і стрибає по кімнаті, наче півник, вона сказала:

— Бачу, тобі допомогли ліки!

— Ще б пак! Вони врятували мені життя.

— Чого ж ти так довго морочив мені голову?

— Тому що ми, діти, завжди такі. Ми більше боїмося ліків, аніж хвороби.

— Сором! Діти мають знати, що вчасно вжиті ліки здатні врятувати від важкої хвороби і навіть од смерті.

— О так! Наступного разу я довго не пручатимусь. Я повсякчас згадуватиму чорних кроликів із труною на плечах… тоді я мерщій схоплю склянку — раз, два, та й по всьому!

— Тепер підійди до мене і розкажи, як ти потрапив до лап грабіжників.

— Так сталося, що господар лялькового театру Манджафоко дав мені кілька золотих монет і сказав: «На ось, віднеси своєму таткові», та на вулиці трапилися мені Лисиця і Кіт — двійко шанованих осіб. Ось вони, добрі душі, й запропонували мені: «Хочеш, щоб твої п’ять золотих монет перетворилися на дві тисячі? То йдімо з нами, ми поведемо тебе на Чарівне Поле», і я сказав: «Ходімо!», і вони сказали: «Зупинімося в таверні „Червоні Раки“, а після півночі рушимо далі». Коли я прокинувся, їх уже не було, бо вони пішли. І я пішов сам, уночі, і було так темно, хоч в око стрель, і тому я зустрів на дорозі двох грабіжників у вугільних мішках, і вони мені сказали: «Давай гроші», а я відповів: «У мене немає грошей», бо я ці чотири золоті монети запхав собі до рота, і потім один із грабіжників спробував сунути мені руку в рота, і я притьмом укусив його, а потім з’ясувалося, що це не рука, а лапа, бо на язиці в мене лишилася шерсть. Грабіжник, якого я гризнув, дико заверещав од болю, пронизливо так, аж досі гуде у вухах, і я вирвався, і грабіжники побігли за мною, і я біг, поки вони мене зловили й повісили за шию на дереві в лісі, мовивши: «Завтра ми повернемося, і тоді ти будеш мертвий, і в тебе буде розтулений рот, і ми заберемо чотири монети, які ти заховав під язиком».