Читать «Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників» онлайн - страница 122

Наздоганяє в дорозі рідних. Сипнув батькові грошей у кишеню, а братів — нагайкою по спині, і поскакав далі.

Приїхав під гору, почекав, поки всі не спробували свого щастя, а тоді виїжджає на скляну гору. Запросила царівна сісти, зняла з руки золотого персня, переламала надвоє, півперсня в свою половину хустки загорнула, а другу половину Попелюхові віддала і теж сказала так зробити.

Попрощалися, сів Попелюх на Сиву Кобилу, з'їхав униз, а цар:

— Хто хоче, ще завтра може спробувати свого щастя!

Вислухав те Попелюх і — додому. Скочив у ліве вухо Сивої Кобили, а з правого виліз таким, як уранці був.

Прийшов батько з синами, а мати питає:

— Як там було?

— Той самий, що і вчора, нині виїхав.

— Гарно їхав, — озивається з-під печі Попелюх. — Навіть не ковзався кінь. І знову грошей жменю батькові подарував, а братів нагайкою почастував.

— А ти де був? — дивуються.

— Я з грушки дивився.

— Доведеться замикати його в хаті, бо впаде і ще вб'ється, — каже батько. — А ми завтра ще раз підемо подивитися.

На другий день побігла мати до сусідів розказати, що їй чоловік та сини розповідали, а двері забула закрити. Попелюх тоді швидко на горище, зняв капистру, подзвонив тричі. З'явилася Сива Кобила, а він вліз у праве вухо, в ліве виліз, і знову стався з нього красень-воїн.

Приїхав до скляної гори, а батько з братами вже там. Довкола вершників видимо-невидимо, та вже ніхто з них і не пробує вибиратися до царівни. А вона сидить на горі й дивиться, чому не їде її суджений.

Виїхав Попелюх на скляну гору, сів у крісло коло царівни, а вона підняла його чуба, що звисав на чоло, й притулила печатку.

Виступив тоді цар перед народом і каже:

— Дякую всім, хто був на цих заручинах. Бачите, лише один достойний стати моїм зятем. Через чотирнадцять днів будемо гуляти весілля, то хай усі прийдуть, хто хоче — і старі, й молоді, й багаті, й бідні, й кінні, й піші.

А Попелюх сів на Сиву Кобилу та й — додому. Доїхав, скочив Сивій Кобилі у ліве вухо, а з правого виліз таким Попелюхом, як був ізранку.

Минає день, другий, третій, у царськім палаці готуються до весілля, а жениха як нема, так нема. Сумує-тужить молода царівна, а що робити — не знає.

Розіслав тоді цар все своє військо, аби знайшли того баламута, що має печатку на лобі.

Ходять посланці від села до села, дійшли й до того, де Попелюх живе.

Почала якось мати вмивати Попелюха, глянула йому на чоло — і забулася.

— Звідки у тебе печатка?

— Та це я собі зробив так, бо почув, що батько розповідав, — каже Попелюх.

— Ой Боже, Боже, який дурний у мене син! — бідкається мати.

Аж тут і воїни йдуть до хати. Вигнала мати Попелюха під піч, заклала горшками, аби його не видко, і так царських посланців зустрічає.

Привіталися й питають:

— Скільки у вас тут хлопців?

— Два, — відповідає батько.

Підняли воїни волосся догори кожному й пішли.

Відвідали одного сусіда, другого, третього, а в четвертого була дуже стара бабуся. Ось і питає вона:

— Скількох хлопців ви дивилися в тій хаті?

— Двох.

— А третього куди вони поділи?