Читать «Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників» онлайн - страница 121

Вранці старші брати одяглися по-святковому і вирушили в дорогу. Попелюх грався в попелі, а мати пряла. Пряла, поки не надокучило їй, а тоді побігла з куделею до сусідів. Синові наказала:

— Гляди, не виходь із дому, аби тебе собака не покусав.

Та лише мати вийшла — Попелюх на горище. Дістав з горщика золоту капистру, вийшов на вулицю, тричі подзвонив, — і вмить з'явилася Сива Кобила.

— Чим можу послужити? — питає вона.

Попелюх і каже:

— Цар збудував скляну гору, а на самому вершечку тієї гори сидить його дочка. Хто туди конем доїде, той одружиться з нею.

Каже Сива Кобила:

— Якщо треба, можна й вилетіти, не тільки виїхати. Подивися мені в праве вухо і скажи, що там бачиш?

— Бачу простір великий.

— То скач туди.

У праве скочив — з лівого вискочив. Став він гарним-прегарним воїном — при зброї, в розкішному вбранні.

Сів Попелюх на Сиву Кобилу й поскакав.

Їдуть вони, їдуть і наздоганяють батька з братами. Сягнув у кишеню Попелюх, витяг повну жменю золотих дукатів і дав батькові. Брати й собі руки простягли, а він вихопив з-за халяви нагайку та й одному по спині, далі й другому.

Приїжджає він, а там уже сини панів, генералів та маршалів — хто без руки, хто без ноги, а хто й без голови. Глянув Попелюх на скляну гору: царівна сидить, ясніша ясного сонця.

Попелюх дочекався, поки батько із синами доїдуть, а тоді під'їхав під скляну гору, вдарив шпорами, Сива Кобила рушила скляною горою і зупинилася на самому майдані.

Скочив воїн з коня, подав руку молодій царівні, а вона запрошує сісти. Тоді перерізала навпіл свою хустину й одну половину віддала Попелюхові, другу залишила собі.

Попрощався з царівною Попелюх, сів на Сиву Кобилу, з'їхав з гори.

Побачив таке цар і каже:

— Добра громада, це не все. Може, між вами є ще такі сміливці, тож завтра зранку кожний зможе позмагатися.

Вчув те Попелюх і рушив додому. Скочив у ліве вухо Сивій Кобилі, а з правого вискочив, відпустив Сиву Кобилу, заховав золоту капистру, а сам знову в попелі грається.

Вернулася мати від сусідів, а скоро й батько та брати приїхали. Розповідають:

— Бачили ми, як пани розбивалися на тій стіні скляній, бо гора та дуже височезна. Почнуть лізти туди і падають; голови, ноги, руки ламають. Лише один, напевне, з іншого царства, виїхав конем на самий вершечок.

— Ви бачили, а ще краще я бачив, — вмішується Попелюх у розмову.

— Та що ти, Попелюху, бачив? — сміються брати.

— Бачив, як вона йому півхустки віддала, а коли ви ще були в дорозі, бачив, як вершник дав батькові жменю грошей, а вас нагайкою похрестив.

— А де ти був? — дивуються всі.

— Я виліз на явора і звідти дивився.

— Біда, — каже батько, — ще колись вилізе і в'язи собі скрутить. Ідіть, хлопці, та й зріжте явора.

Поки зрізали — настав і вечір. Повечеряли, лягають спати, а батько ще нагадує:

— Не забудь, стара, нас розбудити зранку, бо підемо ще дивитися, хто засватає царівну.

Рано-вранці встали, поснідали, і поїхав батько зі старшими синами. Мати знову до сусідів. А Попелюх тоді виліз із-за печі, зняв капистру, подзвонив на порозі тричі, загула земля, і з'явилася Сива Кобила. Скочив у праве вухо, а з лівого вискочив і став таким молодцем, як учора.