Читать «Пригоди барона Мюнхаузена» онлайн - страница 8

Так, я підняв у повітря і себе, і свого коня. А якщо ви думаєте, що це легко, спробуйте самі так зробити.

Бджолиний пастух та ведмеді

Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від страшної біди.

Одного разу під час бою турки оточили мене і я, хоча й бився, наче тигр, усе-таки потрапив до них у полон.

Вони мене зв’язали і продали в рабство.

Для мене почалися чорні дні. Щоправда, роботу мені загадували неважку, але досить рутинну та набридливу: мене призначили бджолиним пастухом. Кожен ранок я мусив виганяти бджіл султана на галявину, пасти їх цілісінький день, а увечері заганяти назад до вуликів. Спочатку все йшло добре, але якось під час перерахунку своїх бджіл я помітив, що однієї бракує.

Я попрямував шукати її й незабаром помітив, що на неї напали два величезних ведмеді, які, певно, хотіли роздерти її навпіл та поласувати солодким медком.

У мене в той час при собі не було зброї — лише маленький срібний топірець.

Я розмахнувся і метнув цей топірець у жадібних звірів, щоб налякати їх та звільнити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулися навтьоки, і бджілка була врятована. Але, на свою біду, я не розрахував силу своєї могутньої руки й так швиргонув топірець, що він залетів аж на Місяць. Ви хитаєте головою та смієтеся, а от мені в той час зовсім було не до сміху.

Я замислився. Що ж мені робити? Де взяти таку довгу драбину, щоб дістати до самого Місяця?

Перша мандрівка на Місяць

На щастя, я згадав, що в Туреччині є такий овоч, який росте неймовірно швидко й подеколи доростає до самого неба.

Це турецький біб. Не гаючи й миті, я посадив у ґрунт один із таких диво-овочів, і він миттю почав рости.

Він ріс усе вище й вище і незабаром сягнув Місяця!

З криком «ура!» я поліз по стеблу. За якусь годину я опинився на Місяці.

Нелегко мені було знайти там свій топірець. Адже Місяць сріблястий, і топірець срібний. А срібне на сріблястому не видно… Зрештою я таки відшукав свій топірець на купі трухлявої соломи. Радо засунув його за пояс і хотів було спуститися вниз на Землю.

Але мене знову переслідували нещастя: сонце висушило моє бобове стебло і воно розсипалося на порох!

Побачивши це, я ледве не заплакав від горя.

Що робити? Що робити? Невже мені судилося ніколи не повернутися на Землю? Невже я залишуся навіки на цьому остогидлому Місяці? О, ні! Ні за які пироги! Я підбіг до соломи й почав сукати з неї мотузок. Він вийшов недовгий, але хіба ж це біда? Я почав спускатися по ньому. Однією рукою ковзав по мотузкові, а другою тримав топірець.

Але мотузок незабаром закінчився, і я повиснув у повітрі, поміж небом та землею. Це було жахливо, проте я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив топірець і, міцно тримаючись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній шмат і прив’язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до Землі.

Та все ж до бажаної мети було ще далеко. Багато разів мені доводилося відрубувати верхню половину мотузка і прив’язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розгледіти міські будинки та палаци. До Землі залишалося всього три чи чотири милі.