Читать «Пригоди барона Мюнхаузена» онлайн - страница 7

Але ось прискакав до мене один із моїх солдатів, і все одразу стало зрозуміло.

Коли я переслідував ворогів і увірвався до воріт фортеці, турки саме в ту мить зачинили ці ворота і відрізали ними задню половину коня. Немовби розрубали його навпіл! Ця задня половина певний час залишалася неподалік від воріт, брикаючись та розганяючи турків ударами копит, а тоді почвалала на луку неподалік.

— Там вона і досі пасеться! — повідомив мені солдат.

— Пасеться? Не може бути!

— Погляньте самі.

Я помчав на передній половині коня до луки. Там і справді помітив задню частину свого огира. Вона мирно собі скубла травичку на зеленій поляні.

Без зволікань я послав за військовим лікарем, і він зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими пагінцями, бо ниток у нього під рукою не виявилося.

Обидві половини чудово зрослися, а лаврові пагони пустили корені в тілі мого коня, і вже через місяць у мене над сідлом утворилась альтанка із лаврового віття.

Сидячи в цій затишній альтанці, я здійснив чимало неймовірних подвигів.

Верхи на ядрі

У тім, під час війни мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах. Було це так.

Ми тримали в облозі якесь турецьке місто, і нашому командирові знадобилося дізнатися, чи багато в цьому місті гармат.

Але в усій нашій армії не знайшлося відчайдуха, який погодився би крадькома пробратися у ворожий табір.

Найхоробрішим серед усіх, звичайно ж, виявився я.

Я став поруч із гігантською гарматою, яка вела вогонь по турецькому місту, й коли із жерла вилетіло ядро, скочив на нього верхи і хвацьки понісся уперед. Усі в один голос вигукнули:

— Браво, браво, бароне Мюнхаузен!

Спочатку я летів із задоволенням, але коли віддалік уже виднілося вороже місто, мене охопили тривожні думки.

«Гм! — сказав я собі. — Залетіти туди, очевидно, ти залетиш. Та от чи вдасться тобі звідти вибратися? Вороги не будуть із тобою церемонитися, вони схоплять тебе як шпигуна та повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузен, повертайся, допоки не пізно!»

Цієї миті повз мене пролітало зустрічне ядро, пущене турками в наш табір.

Не довго думаючи, я пересів на нього і спокійненько помчався назад.

Звісно ж, під час польоту я ретельно перерахував усі турецькі гармати і привіз своєму командирові найточніші дані про артилерію ворога.

Із болота за кіску

Взагалі-то, саме під час цієї війни зі мною трапилося чимало пригод.

Одного разу, рятуючись від турків, спробував я перескочити болото верхи на коні. Але мій огир не дострибнув до берега, і ми з розгону шубовснули в рідку твань.

Шубовснули і почали тонути. Порятунку чекати було нізвідки.

Болото із жахливою швидкістю засмоктувало нас усе глибше і глибше. Ось уже всенький тулуб мого коня затягнуло в смердюче болото, ось уже й моя голова занурилася в багно, і назовні лишилася стирчати лише кіска моєї перуки.

Що ж мені було робити? Ми з конем неодмінно загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Добре, що я — надзвичайний силач. Схопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув її догори і без особливого напруження витягнув із болота і себе, і свого коня, якого міцно стиснув обома ногами, наче щипцями.