Читать «Пригоди барона Мюнхаузена» онлайн - страница 6
Рудольф Еріх Распе
Я ледве не заплакав від горя і, щоб зберегти пам’ять про свою улюбленицю, наказав зшити собі з її шкури мисливську куртку.
Із того часу мені вже не потрібні ані пес, ані рушниця.
Кожного разу, коли я буваю в лісі, моя куртка так і тягне мене туди, де ховається вовк чи заєць.
Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки відривається ґудзик і, наче куля, летить просто у звіра! Звір падає на місці, вбитий чудернацьким ґудзиком.
Ця куртка і зараз на мені.
Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтесь? Тоді погляньте сюди, і ви переконаєтесь, що я розповідаю вам щирісіньку правду: хіба ж ви самі не бачите, що тепер на моїй куртці лишилося всього два ґудзики? Коли я знову піду на полювання, то велю пришити до неї не менше ніж три дюжини.
Ото вже будуть заздрити мені інші мисливці!
Кінь на столі
Здається, я ще нічого не оповідав вам про своїх коней? А проте у мене і з ними траплялося чимало неймовірних історій.
Це було в Литві. Я гостював у одного приятеля — справжнього шанувальника скакунів.
І ось коли він показував гостям свого найкращого коня, яким він особливо пишався, той зірвався з припони, перекинув чотирьох конюхів і помчався по двору, як навіжений.
З переляку всі розбіглися.
Не знайшлося жодного сміливця, який ризикнув би наблизитися до розлютованої тварини.
Лише я один не розгубився, адже я не тільки напрочуд хоробрий, а й з дитинства вмію приборкувати найдикіших коней.
Одним стрибком я заскочив коню на хребет і миттю вгамував його. Одразу відчувши мою сильну і впевнену руку, він скорився, наче мале дитя. Я урочисто об’їхав двір, і тут мені закортіло показати свою майстерність дамам, які саме сиділи за чайним столиком.
Як же це зробити?
Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і, неначе вихор, влетів до вітальні.
Дами попервах дуже злякалися. Але я примусив коня скочити на чайний стіл і так майстерно прогарцював серед келишків і філіжанок, що не розбив ані жодної чарочки, ані найменшого блюдця.
Це дуже припало до душі прекрасним дамам, вони заходилися сміятися та плескати в долоні, а мій друг, зачарований неймовірною спритністю, вмовив мене прийняти у подарунок цього чудового скакуна.
Я був насправді радий його подарунку, адже збирався на війну і давно підшукував собі гідного коня.
За годину я вже мчав на новому огирі, прямуючи до Туреччини, де в той час тривали жорстокі бої.
Півконя
В боях я, звісно ж, вирізнявся відчайдушною хоробрістю й першим налітав на ворога.
Одного разу після запеклої битви із турками ми захопили ворожу фортецю. Я першим увірвався до неї і, прогнавши із укріплення всіх турків, прискакав до криниці, щоб напоїти розпаленого коня. Мій огир почав пити, але ніяк не міг утамувати спрагу. Минуло кілька годин, а він усе не відривався від криниці. Що за дивовижа? Я не знав, що й думати. Але раптом позаду почувся дивний плюскіт.
Я поглянув назад і від здивування ледве не звалився з сідла.
Виявилося, що вся задня частина мого коня була геть відрізана! І вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною утворилося чималеньке озеро. Я був приголомшений. Як пояснити це диво?