Читать «Пригоди барона Мюнхаузена» онлайн - страница 17

Людина-ядро

А пригоди були неймовірні. Ось що сталось одного разу.

Якось я гуляв околицями Лондона і дуже стомився. Мені закортіло лягти відпочити.

День був літній, сонце палило немилосердно; я мріяв про прохолодну місцину десь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, й ось я в пошуках затінку заліз у жерло старої гармати й одразу заснув богатирським сном.

Мушу вам сказати, що саме цього дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і з радощів стріляли з усіх гармат.

До гармати, в якій я відпочивав, підійшов гармаш і, нічого не запідозривши, підпалив ґніт.

Я вилетів із гармати, наче справжнє ядро, перелетів на інший берег ріки і потрапив на подвір’я якогось селянина.

На щастя, у дворі було складене м’яке сіно. Я встромився головою в самісіньку середину величезної скирти. Це врятувало мені життя, але, звісно ж, я втратив свідомість.

Так непритомний я пролежав три місяці.

Восени ціна на сіно підскочила, і хазяїн надумав продати його. Робітники оточили мою скирту та заходилися перекидати її вилами. Від їхніх гучних голосів я прийшов до тями. Сяк-так вибрався на верхівку скирти, а тоді впав хазяїну просто на голову і ненароком скрутив йому карк, від чого він на місці віддав Богу душу.

Втім, ніхто особливо за хазяїном не плакав. Він був безсовісним скнарою і — не платив своїм працівникам грошей, до того ж був загребущим торгашем — продавав своє сіно лише тоді, коли воно дуже дорожчало.

Поміж білих ведмедів

Мої друзі були просто щасливі, що я залишився живим. Взагалі, в мене завжди було дуже багато гарних друзів. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не загинув. Вони давно вважали мене мертвим.

Особливо зрадів славетний мандрівник Фіппс, який саме тоді збирався здійснити експедицію до Північного полюса.

— Дорогий Мюнхаузен, я просто у захваті, що можу вас обійняти! — вигукнув Фіппс, ледве я з’явився на порозі його кабінету. — Ви мусите негайно їхати зі мною в експедицію — як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені не пощастить!

Я, звісно, тієї ж миті погодився, і вже через місяць ми були неподалік від полюса.

Одного разу, коли я стояв на палубі, то помітив удалині високу льодяну гору, на якій тупцювали два білих ведмеді.

Я схопив рушницю і стрибнув із судна просто на айсберг.

Важко мені було дертися на гладенькі, наче дзеркало, льодяні скелі, щохвилини ризикуючи скотитися вниз та провалитися в бездонну прірву. Але я здолав усі перешкоди й дістався до вершини крижаної гори та підійшов майже впритул до ведмедів.

І раптом зі мною трапилось нещастя: збираючись вистрілити, я посковзнувся на льоду і впав, до того ж вдарився головою об кригу і знепритомнів. Коли через півгодини я повернувся до тями, то ледве не скрикнув від жаху: велетенський білий ведмідь підтоптав мене під себе і роззявив пащу — певно, готувався мною повечеряти.

Рушниця моя лежала далеко на снігу.

Втім, зброя тут нічим би не допомогла, бо ж ведмідь усією своєю масою навалився мені на спину і не давав бодай поворушитися.