Читать «Пригоди барона Мюнхаузена» онлайн - страница 15

— Я дозволяю моєму другові Мюнхаузену взяти із моїх сховищ стільки золота, скільки зможе винести за один раз одна людина, — промовив султан.

Скарбівничий низько вклонився правителю і повів мене до підземелля палацу, яке було доверху напхане скарбами.

Я гукнув свого силача. Він підняв на кремезні плечі все золото, яке було у султановій скарбниці, і ми побігли до моря. Там я винайняв величезне судно і доверху навантажив його золотом.

Піднявши вітрила, ми поспішили вийти у відкрите море, доки султан не схаменувся і не вирішив відібрати у мене скарби.

Переслідування

Але трапилось те, чого я не очікував. Ледве ми відійшли від берега, скарбівничий поспішив до свого повелителя і доповів йому, що я дочиста пограбував сховище. Султан розлютився і послав навздогін мені весь свій військовий флот.

Коли я побачив безліч бойових кораблів, зізнаюся, не на жарт перелякався.

«Ну, Мюнхаузен, — сказав я собі, — ось і настала твоя остання година. Тепер уже порятунку не буде. Всі твої хитрощі тут безсилі».

Я відчув, як моя голова, котра вже впевнилася в тому, що залишиться сидіти на в’язах, знову відділяється від тулуба.

Раптом до мене підійшов слуга, який мав могутні ніздрі.

— Не переймайтеся, вони нас не наздоженуть! — сказав він сміючись, побіг на корму і спрямував одну ніздрю проти турецького флоту, а іншу — на наші вітрила. Піднявся такий жахливий буревій, що весь турецький флот миттю відлетів від нас назад до гавані.

А наше судно завдяки зусиллям мого могутнього слуги швиденько помчало вперед і наступного дня прибуло до Італії.

Влучний постріл

В Італії я жив у достатку, але спокійне мирне існування було не для мене.

Я прагнув нових пригод і подвигів.

Тому я дуже зрадів, коли почув, що неподалік від Італії розпочалася нова війна: англійці воювали проти іспанців. Не гаючись, я скочив на коня і помчав на поле битви.

Іспанці саме тримали в облозі англійську фортецю Гібралтар, і я одразу приєднався до тих, хто оборонявся.

Генерал, який командував фортецею, виявився моїм гарним приятелем. Він зустрів мене з відкритими обіймами і повів показувати споруджені ним укріплення, бо ж знав, що я можу дати йому цінну пораду.

Коли я стояв на стіні Гібралтара, то побачив у підзорну трубу, що іспанці спрямовують дуло своєї гармати якраз на те місце, де стояли ми обоє.

Тієї ж миті я наказав, щоб біля нас встановили велетенську гармату.

— Для чого? — запитав генерал.

— Побачиш! — відповів я.

Як тільки до мене підкотили гармату, я спрямував її дуло прямісінько на дуло ворожої гармати, й коли іспанський гармаш підніс до своєї зброї ґніт, я гучно скомандував:

— Вогонь!

В ту ж мить обидві гармати вистрелили.

Сталось те, що я передбачував: у наміченій мною точці два ядра — наше та вороже — зіштовхнулися із неймовірною силою, і вороже ядро полетіло назад.

Тільки уявіть: воно полетіло назад до іспанців.

Ядро відірвало голову іспанському гармашеві та ще шістнадцятьом іспанським солдатам.

Воно збило щогли у трьох кораблів, які стояли в іспанській гавані, й понеслося просто до Африки.

Тоді пролетіло ще двісті чотирнадцять миль і впало на дах убогої селянської халупи, де мешкала якась старенька. Вона лежала на спині й спала з відкритим ротом. Ядро зробило дірку в стелі, потрапило сплячій просто до рота, вибило їй останні зуби і застрягло в горлі — ні туди ні сюди!