Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 126

З вершини наступного пагорба ми побачили, що перед нами простягнувся широкий і темний густий ліс. Я засумнівався. Кінця-краю лісу не було видно — ні ліворуч, ні праворуч. Я втомився, і мені дуже боліли ноги, тому я зупинився, обережно опустив Віну на землю й сів на траву. Палац із зеленої порцеляни пропав з мого поля зору, і я вже не був упевнений, що ми рухаємось у правильному напрямку. Я поглянув на цю лісову гущавину. Не відомо, з чим ми могли там стикнутися.

Під густими заростями дерев, мабуть, не видно навіть зірок. Крім того, навіть якщо там не причаїлась якась інша небезпека — небезпека, про котру я не хотів думати, — все одно в темряві ми спотикатимемося об коріння і наштовхуватимемося на стовбури дерев.

До того ж денні переживання зовсім виснажили мене, тож я вирішив не заглиблюватись у ліс, а провести ніч на відкритому пагорбі.

Віна, на щастя, міцно спала. Я обережно вкрив її своїм піджаком, сів біля неї і став чекати сходу місяця. На схилі пагорба було порожньо і тихо, але в темному лісі час від часу чувся рух живих істот. Наді мною світили зорі, тому що ніч була ясна. У їхньому блиманні було щось привітне і дружнє. Усі старі сузір’я зникли з неба: повільний рух зірок, непомітний навіть за сотні людських життів, поступово сформував нові сузір’я. Але Чумацький Шлях, здавалося, і далі залишався такою самою потріпаною стрічкою зіркового пилу. На півдні, як мені здалося, світила не знайома мені яскрава червона зірка, ще блискучіша за наш зелений Сиріус. Серед усіх цих миготливих точок світла одна яскрава планета спокійно і дружньо дивилася на мене, як обличчя старого приятеля.

Я роздивлявся зірки, й усі мої земні турботи й хвилювання раптом стали здаватися мені нікчемними. Я уявляв собі неймовірну відстань до зірок і їхній неминучий повільний рух з непізнаного минулого у невідоме майбутнє. Також я думав про явище прецесії — велике коло, яке описує земна вісь. За всі роки, крізь які я пролетів, такий оберт відбувся усього сорок разів. І за кожен з цих обертів усе змінювалось і зникало: людська діяльність, традиції, суспільні утворення, нації, мови, культура, людські прагнення і навіть самі люди — такі, якими я їх знав. Замість того з’явилися ці крихкі істоти, котрі зовсім не пам’ятали свого походження, і білі страховиська, які наводили на мене жах. Тоді я згадав про великий страх, що розділяв ці два підвиди, і вперше до мене прийшло чітке усвідомлення того, з якої істоти могло бути м’ясо, котре я бачив на столі у Підземеллі. На таку думку я аж здригнувся. Це було жахливо! Я глянув на маленьку Віну — вона спокійно спала біля мене. Під зорями її біле обличчя самé було схоже на зірку. Я старався більше не думати про м’ясо.