Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 127

Протягом тієї довгої ночі я намагався відганяти від себе думки про морлоків і скорочував час тим, що шукав у небі сліди старих сузір’їв. Небо досі було чистим, по ньому пливла тільки одна-дві розпливчасті хмарки. Певна річ, час від часу я починав дрімати. Незабаром на сході з’явився блідий рум’янець, схожий на відблиск безбарвного вогнища, і зійшов старий місяць — тонкий, білий і гострий. Відразу за ним, наздоганяючи і заливаючи його, почало пробиватися ранкове світло. Спочатку воно було блідим, тоді стало рожевіти і теплішати. Морлоки так і не наближались до нас тієї ночі. Я навіть не бачив їх на пагорбі. Новий день додав мені впевненості, і я вже почав думати, що мій страх був безпідставним. Підвівшись, я виявив, що у мене розпухла кісточка і болить під п’яткою тієї ноги, на якій був черевик з розхитаною підошвою. Отож я знову сів, роззувся і викинув черевики геть.

Тоді я збудив Віну, і ми пішли далі через ліс, тепер зелений і приємний, а не темний і грізний. У ньому ми знайшли якісь фрукти і підкріпились ними. Незабаром ми зустріли інших представників тендітної раси. Вони сміялись і танцювали під сонцем — так ніби в природі не існує ночі. Тоді я знову згадав м’ясо, яке бачив у Підземеллі. Тепер я не мав сумніву, чиє воно, і мені від щирого серця стало шкода цього останнього нікчемного струмка, який залишився від величезного потоку цивілізації. Колись, в один з попередніх етапів занепаду людства, морлокам, очевидячки, забракло їжі. Можливо, вони деякий час харчувалися щурами й іншою нечистю. Навіть зараз людина куди менш перебірлива у їжі, ніж колись, — менш перебірлива, ніж навіть мавпа. Наше упередження до людського м’яса не є глибоко вкоріненим інстинктом. А що казати про цих наших озвірілих нащадків! Я намагався дивитися не це все по-науковому. Зрештою, морлоки ще менше схожі на людей, ніж наші пращури-канібали, які жили три або чотири тисячі років тому. Розум, який довів життя до того, що воно перетворилася у суцільне страждання, вже давно помер. І чому я повинен хвилюватися? Елої були всього-на-всього відгодованими тваринами, яких мурахоподібні морлоки утримували для того, щоб полювати на них — можливо, навмисно їх вирощували. Але ж просто біля мене танцювала Віна!

Від жаху, який починав мене охоплювати, я захищався думкою про те, що це просто жорстока кара за людський егоїзм. Люди була задоволені спокійним життям у розкоші й насолоді за рахунок праці свого ближнього, прикриваючись і виправдовуючись тим, що вони роблять це з необхідності. Але минув час, і ця необхідність обернулась проти них. Я навіть спробував насміхатись у дусі Карлайла над цією нещасною занепалою аристократією. Але це було неможливо. Хай якою була їхня інтелектуальна деградація, в елоїв збереглося надто багато від людей. Тому мені було їх шкода, і я мимоволі розділяв з ними їхній страх і співчував їхньому занепаду.

В той час я не мав чітких планів щодо своїх подальших дій. Спочатку мені потрібно було знайти собі безпечний захисток і виготовити з металу або каменю якусь зброю — яку тільки зможу придумати. Ця потреба була нагальною. Наступним у порядку важливості було добути вогонь. Це дасть мені можливість озброїтися смолоскипом — найкращим засобом проти морлоків. Далі слід було придумати, як зламати бронзові двері під Білим Сфінксом. Я міркував про те, щоб якоїсь їх протаранити. Я був упевнений: якщо мені вдасться зі сліпучим світлом пробратися всередину п’єдесталу, то я знайду свою Машину Часу і втечу з нею. Морлоки не можуть бути настільки сильними, щоб далеко її відтягнути. Віну я вирішив узяти з собою у наш час. Прокручуючи в голові усі ці плани, я продовжував рухатись у напрямку будівлі, котра, як я вирішив, мала стати нашим житлом.