Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 125

Удень я прогулявся долиною Темзи, але так і не побачив чогось такого, що було б неприступним для них. Судячи з їхніх колодязів, лазили морлоки спритно, і всі дерева й будівлі, які траплялися на моєму шляху, не були б для них проблемою. Тоді я згадав про високі шпилі й полірований блиск Палацу з зеленої порцеляни, і ввечері, посадивши Віну на плече, як дитину, рушив горбистою місцевістю на південний захід. Раніше мені здавалося, що палац розташований миль за сім-вісім звідси, але насправді до нього було десь аж вісімнадцять миль. Просто коли я вперше побачив його, повітря було вологим, до того ж це був пообідній час, і відстані здавалися меншими, ніж вони є насправді. Крім того, у мене в одному черевику розхиталася підошва, і крізь неї вистромився цвях, — це були старі зручні черевики, які я носив удома, — отож я кульгав. І коли на тлі блідо-жовтого неба ми нарешті побачили чорні обриси палацу, сонце вже давно зайшло.

Віна дуже зраділа, коли я її поніс, але за деякий час захотіла, щоб я спустив її. Тепер вона просто бігла біля мене, час від часу відриваючись убік, щоб нарвати квіток і вкласти їх мені в кишеню. Віну завжди дивували мої кишені, і врешті вона дійшла висновку, що це просто ексцентричні вази для квітів. Принаймні вона використовувала їх з цією метою. До речі… Коли я знімав із себе піджак, я знайшов…

Мандрівник у Часі зупинився, мовчки витягнув з кишені дві зів’ялі квітки, які нагадували дуже великі білі рожі, й поклав їх на столик. А тоді повів свою розповідь далі.

— На світ зійшла вечірня тиша, але ми досі йшли. Коли ми перетинали пагорб, рухаючись у напрямку Вімблдона, Віна дала мені знати, що вона втомилась і хоче повернутися до Палацу з сірого каменю. Але я показав їй рукою на далекі шпилі Палацу з зеленої порцеляни і спробував пояснити, що там ми знайдемо захист від її страху.

Вам знайома тиша, яка окутує все перед настанням сутінків? У цей час навіть вітер перестає шелестіти в кронах дерев. Для мене цей вечірній спокій завжди супроводжується відчуттям очікування. Небо було ясним, далеким і майже чистим — тільки на заході над обрієм висіло кілька смуг. Тієї ночі відчуття очікування змішалося з моїми страхами. У цій похмурій тиші мої чуття здавалися дивним чином загостреними. Мені навіть здалося, що я чую порожнечу в себе під ногами. Я наче бачив крізь землю мурашник морлоків і уявляв собі, як вони бігають там туди-сюди, з нетерпінням чекаючи настання темряви. Від хвилювання я навіть подумав, що вони можуть сприйняти моє вторгнення у їхні печери як проголошення війни. Але нащо ж усе-таки вони забрали Машину Часу?

Однак ми йшли далі. Було тихо, і сутінки поступово перейшли у ніч. Голубе небо знебарвлювалось, і на ньому одна по одній почали з’являтися зірки. Земля під ногами потемніла, а дерева почорніли. Віну охопила втома і страх. Я взяв її на руки і почав розмовляти з нею і гладити її. Коли стало ще темніше, вона обійняла мене руками за шию і, заплющивши очі, міцно притулилася обличчям мені до плеча. Так ми і йшли далі. Ми подолали довгий спуск, і оскільки було темно, у долині я мало не впав у невелику річку. Я перетнув її вбрід, тоді ми стали підійматися протилежним схилом, повз житлові будівлі й безголову статую фавна, або якоїсь схожої істоти. Ще там росли акації. Поки що я не бачив морлоків, але ніч тільки починалася, і перш ніж зійде старий місяць, темрява ще мала згуститися.