Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 109

Я міг би думати, що просто маленькі чоловічки відтягнули мою машину в якесь безпечніше місце, якби не знав, які вони слабкі — розумово й фізично. Саме це мене жахало: відчуття якоїсь досі не відомої сили, через втручання котрої зник мій винахід. Утім, в одному я був упевнений: моя машина не могла переміститися в часі. Це могло б статись тільки тоді, якби в якійсь іншій епосі була створена її точна копія. Спосіб кріплення пускових важелів — пізніше я покажу вам його — унеможливлював її роботу, якщо вони від’єднані. Отже, машина перемістилася тільки в просторі. Але де ж вона могла бути?

Я просто божеволів. Пам’ятаю, як у світлі місяця відчайдушно нишпорив у кущах навколо Сфінкса і як сполохав якусь білу тварину, котру в слабкому освітленні я прийняв за невеличкого оленя. Пам’ятаю також, як тієї пізньої ночі я бив кулаками по кущах, аж поки поламані гілки не роздерли мені до крові пальці. Тоді, ридаючи та скаженіючи від горя, я увійшов до великої кам’яної будівлі. У залі було темно, тихо і порожньо. Я спіткнувся на нерівній підлозі, впав на один з малахітових столів і мало не зламав гомілку. Тоді я підпалив сірника і пройшов далі повз запилені фіранки, про які я розповідав.

Я потрапив ув іншу велику залу, встелену подушками, на котрих спало десь зо два десятки крихітних людей. Немає сумніву, що моя друга поява здалася їм дещо дивною: я несподівано вийшов з темряви, фиркаючи й вигукуючи якісь нечленороздільні звуки, з запаленим сірником у руці. Вони, певне, ніколи не бачили сірників.

— Де моя Машина Часу?! — заверещав я, ніби роздратована дитина. Я став хапати і трусити присутніх. Вони, мабуть, дуже здивувалися. Деякі з них сміялися, але більшість не на жарт перелякалися. Тоді мені спало на думку, що я роблю найнерозумнішу річ, яку тільки можна зробити в цій ситуації — оживляю в них почуття страху. Тому що з їхньої поведінки вдень я дійшов висновку, що страх їм не відомий.

Я кинув сірника і, збивши з ніг чоловічка, який стояв на моєму шляху, навпомацки рушив знову через велику обідню залу до виходу з приміщення. Позаду я чув, як людці щось перелякано викрикують і, спотикаючись, бігають туди-сюди. Я точно не пам’ятаю всього, щó я тоді робив під місяцем, який повільно плив по небу. Мабуть, найбільше мене розлютило те, що машина пропала так несподівано. Я почувався безнадійно відрізаним від свого роду — чужою твариною у невідомому світі. Певно, я марив, кричав і проклинав Бога й долю. Я пам’ятаю страшенну втому наприкінці тієї ночі, сповненої відчаю. Пригадую також, що я шукав свою машину в найнесподіваніших місцях, обмацував освітлені місяцем руїни і в темряві торкався якихось дивних істот. Врешті-решт я ліг просто на землю біля Сфінкса, ридаючи від безпорадності. Мені залишалося тільки страждати. Я заснув, а коли прокинувся, вже був ясний день. Зовсім близько біля мене у траві стрибало кілька горобців.