Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 108

Насувалася темрява. Я стояв і думав, що таким простим тлумаченням пояснив проблему світу — збагнув загадку чарівних маленьких людей. Можливо, засоби, придумані ними для стримування зростання населення, спрацювали аж занадто добре, і тепер кількість жителів скоріше скорочується, ніж залишається сталою. Це якраз пояснювало наявність занедбаних руїн. Але надто вже простим було моє пояснення, і надмірно правдоподібним — як і більшість хибних теорій!

V

Поки я роздумував над цим занадто довершеним тріумфом людини, з блідого сяйва на північному сході вийшов повний місяць, жовтий і випуклий. Унизу вже не тинялись маленькі барвисті силуети. Біля мене безшумно пролетіла сова, я починав дрижати від нічної прохолоди і вирішив спуститися й пошукати, де можна поспати.

Я знайшов очима знайому мені будівлю. Тоді перевів погляд на скульптуру Білого Сфінкса на бронзовому п’єдесталі. Видно її було досить чітко, тому що місяць світив дедалі яскравіше. Біля Сфінкса стояла все та ж сріблиста береза, оточений він був заростями кущів рододендрону, які здавалися чорними у тьмяному світлі, а перед ним розкинувся той-таки маленький лужок. Я ще раз подивився нього. Мене охопив дивний сумнів.

— Ні, — рішуче сказав я до себе, — це не той лужок.

Але це був якраз саме той лужок, на якому я приземлився, тому що Сфінкс був обернений до нього своїм перекошеним обличчям. Навряд чи ви зрозумієте, щó я відчув, коли усвідомив це. Машини Часу там не було!

Мене ніби вдарили батогом по обличчю: можливо, я вже ніколи не повернуся в свій час і залишуся безпомічним у цьому дивному світі! Сама тільки думка про це завдавала майже фізичного болю, вона схопила мене за горло і перекрила дихання. Охоплений страхом, за хвилину я вже біг — спускався з пагорба великими стрибками. Я впав і подряпав обличчя, але не став марнувати часу, швидко підвівся і побіг далі, незважаючи на цівку теплої крові на щоці та підборідді. Всю дорогу я повторював собі, що людці просто трохи пересунули мою машину, поклали її під кущі, щоб вона не заважала. Однак я й далі біг щодуху. З упевненістю, яка деколи супроводжує сильний страх, я відчував, що так себе втішати безглуздо. Інтуїтивно я знав, що Машину Часу заховали десь далеко. Дихати було боляче. Я подолав відстань від вершини пагорба до лужка — а це, напевно, десь дві милі — хвилин за десять. А я, зауважте, вже немолодий. Я біг і лаявся вголос — і цим тільки утруднював собі дихання, — проклинаючи себе за те, що так необачно залишив машину. Тоді я голосно крикнув, але ніхто не відповів. У залитому місячним сяйвом світі не було ні душі.

Діставшись лужка, я зрозумів, що мої найгірші страхи здійснилися. Ніде не було й сліду Машини Часу. Поки я стояв і вдивлявся в порожній простір між заростями кущів, мені закрутилася голова і стало холодно. У розпачі я почав бігати навколо, ніби сподівався, що машина може лежати десь у закутку, але потім різко зупинився. Я дер на собі волосся. У світлі місяця наді мною виблискував білий прокажений Сфінкс. Мені здавалося, що він глузує з мого переляку.