Читать «Вождь червоношкірих (Збірник)» онлайн - страница 6

Чорний Розвідник стрибає Біллу на спину і буцає його п'ятами в боки.

— Заради всього святого, Семе! — схлипує Білл. — Чимшвидше вертайся назад. Шкода, що ми не визначили викуп у тисячу доларів. А ти, малий, тут-таки мені пообіцяй, що перестанеш буцатися, бо я скину тебе і дам добрячого прочухана.

Я попрямував до Тополиної Ущелини і примостився біля пошти й крамниці, теревенячи з місцевими просторіками, що прийшли у торгових справах. І от один хлопець з бакенбардами й каже: він чув, буцімто вся Верховина стугонить через те, що в Ебенезера Дорсета-старшого зник малий. Це все, що я хотів почути. Я купив трохи тютюну, наче ненароком поцікавився ціною на квасолю в чорну цяточку, таємно надіслав листа і залишив село. Поштар сказав, що за годину приїде поштовий кур'єр забрати пошту до Верховини.

Повернувшись до печери, я не побачив там ані малого, ані Білла. Я уважно оглянув усе навколо, навіть ризикнув заспівати кілька йодлерів, але не отримав жодної відповіді.

Тож я запалив люльку і вмостився на вкритому мохом підвищенні в очікуванні подальшого розвитку подій.

Приблизно за півгодини у кущах почувся шелест, і Білл, ледве стоячи на ногах, виповз із заростей на невелику галявину перед печерою. За ним сторожко, як справжній розвідник, вигулькнув хлопчисько, радісно шкірячи зуби. Білл зупинився, зняв капелюха і витер обличчя червоною хустинкою. Малий завмер на крок позаду.

— Семе, — каже Білл, — гадаю, ти подумаєш, що я — звичайнісінький відступник, але це було понад мої сили. Я — дорослий чоловік із нормальними чоловічими звичками і навичками самозахисту, але інколи бувають такі миті, коли пиха і самовпевненість де й зникають. Хлопця немає. Я відіслав його додому. Це кінець. У давні часи були мученики, — веде далі Білл, — котрі ладні були радше померти, ніж відмовитися від переконань, що тішили їхнє серце. Жоден із них не зазнав таких нелюдських мук, як я сьогодні. Я намагався не порушити нашого плану викрадення, але всьому є межа.

— Що трапилося, Білле? — запитую я його.

— На мені проїхали дев'яносто миль до форту, і ні на дюйм менше. Потім, після порятунку поселенців, мені дали «вівса». І пісок, до речі, геть не смачний його аналог. По всьому я годину намагався пояснити малому, чому дірки порожні, як дорога може йти в різні боки та що робить траву зеленою. Я кажу тобі, Семе, більше людина витримати не здатна. Я хапаю малого за комір і тягну вниз, до підніжжя. Дорогою він буцається так, що у мене нижче колін не ноги, а один суцільний синець, поминаю вже покусаний великий палець і обпечену руку. Та хлопця вже нема, — веде далі Білл. — Він пішов додому. Я показав дорогу на Верховину і дав йому добрячого копняка, тож він одразу опинився на кілька ярдів ближче до домівки. Мені шкода, що ми втратили викуп, але в іншому разі Білл Дрискол опинився б у божевільні.

Білл був засапаний і важко дихав, але на його червоному, сяючому невимовним щастям обличчі дедалі більше проступав задоволений вираз.

— Білле, — цікавлюсь я, — у тебе в родині ніхто не слабував на серце?