Читать «Вождь червоношкірих (Збірник)» онлайн - страница 3

На світанку мене збудила серенада переляканого Біллового вереску. То були не крики, не вигуки, не ревіння, не хрипи, не гарчання, тобто не ті звуки, котрі ви очікуєте почути із чоловічої горлянки, — то був просто до непристойності пронизливий нажаханий вереск, який видають жінки, забачивши привида чи гусінь. Моторошно почути в печері на світанку, як отак верещить дужий, відчайдушний, кремезний чоловік.

Я схопився на ноги, щоб з'ясувати, в чому річ. Вождь Червоношкірих сидів у Білла на грудях, схопивши його однією рукою за чуприну. В другій хлопець тримав гострий похідний ніж, яким ми краяли бекон. Малий заповзято і дуже реалістично намагався зняти з Білла скальп — згідно з проголошеним учора ввечері вироком.

Я відібрав у малого ніж і змусив його знову лягти. Та Білл уже зламався. Він ліг на своєму боці лежанки, але відтоді завжди, доки хлопчик залишався з нами, спав із розплющеними очима. Я трохи задрімав; утім, ближче до сходу сонця я згадав, що з першими його променями мене мають прив'язати до стовпа та спалити. Ні, я не хвилювався, не боявся — я просто підвівся, сів, запалив люльку й обперся об камінь.

— Чого так рано підвівся, Семе? — поцікавився Білл.

— Я? — перепитую я. — Щось у мене плече ниє. Гадаю, коли трохи посиджу, воно відпустить.

— Ти брехун! — каже Білл. — Ти боїшся. Тебе засудили до спалення живцем на світанку, і ти злякався, що малий виконає обіцянку. Він би так і вчинив, якби зміг знайти сірники. Слухай, Семе, ну хіба не жах, га? Думаєш, є на світі людина, яка б заплатила гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?

— Звісно! — відповідаю я. — Таких малих розбишак батьки на руках носять. Підводьтеся і готуйте разом із Вождем сніданок, а я піду на розвідку.

Я видерся на самий верх невеликої гори й окинув оком усю видиму околицю. З того боку, де розкинулася Верховина, я очікував побачити озброєних косами і вилами міцних сільських парубійків, що прочісують місцевість у пошуках підлих викрадачів. Натомість мені відкрився цілком мирний пейзаж із цяточкою у вигляді самотнього орача і мишастого мула. Ніхто не тягав сіті в струмку; жодні посильні не шастали туди-сюди, несучи розгубленим батькам звістку про відсутність результатів. Безтурботна пасторальна сонливість ідилічного лісу оповивала частину зовнішнього світу і зокрема Алабами, відкриту моєму погляду. «Можливо, сказав я собі, — людям досі невтямки, що вовки забрали зі стада ніжне ягнятко. Боже, поможи вовкам!» — подумав я і попрямував униз на сніданок.

Коли я дійшов до печери, загнаний у кут Білл важко дихав, а хлопчисько збиралося розмазати його по стіні каменем завбільшки з кокос.

— Малий поклав мені на спину гарячу картоплину, — пояснив Білл, — а потім розтовк її ногою, за що я нам'яв йому вуха. У тебе є з собою револьвер, Семе?

Я забрав у малого камінь і наче залагодив конфлікт.

— Ти ще пошкодуєш, що ударив Вождя Червоношкірих! — каже хлопчисько Біллу. — Це нікому ще так не минулося. Начувайся!

По сніданку малий дістає з кишені клапоть шкіри, обв'язаний ремінцями, і виходить із печери, розкручуючи саморобну пращу.