Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 4

Емілі так давно не вирушала на прогулянку, що нині просто шаліє з радості. Зима видалася бурхливою, нападало так багато снігу, що вийти з домівки — зась. А квітень був дощовитий і вітряний. Тож цим травневим вечором вона почувалася, ніби в’язень, випущений на волю. Куди ж податися? Чи в сторону селища, чи навпростець полями? Емілі обрала друге.

Вона простувала в напрямку посохлих смерек, через широке, з урвистим краєм, пасовище. Там була відлюдна місцинка, зачаклована магічними силами. І саме там вона не раз переживала неприступну для інших насолоду, гостро відчуваючи первородство світу і своє власне. Якби хто угледів Емілі, що прошкує через пусте поле, то не позаздрив би їй. Була вона худенька, бліда, бідно одягнена, часом тремтіла від холоду в своєму благенькому плащику, але не одна королева без вагань віддала б корону за її розкішні видива, за її чудовні мрії. Бурі столочені трави, що стелилися їй під ноги, насправді були яскравим оксамитом. Стара, скоцюрблена, дрібна смерека, під якою вона, задивившись у небо, перепочивала, насправді була мармуровою колоною в палаці богів. Відлеглі пагорби, що бовваніли в туманій далині, насправді були твердинями на сторожі пишної чиєїсь могили. А товаришували їй у дорозі Добрі Чарівниці всієї околиці — тут вона вірила в добрих духів, чародійок у білих шатах і блискучих прикрасах, в зелених чоловічків, що мешкали серед різнотрав’я, в ельфів, що проживали на гіллі молодих смерек, в духів вітру та дикої папороті. Тут могло статися геть усе, будь-яка візія могла перетворитись на дійсність.

А та он галявинка посеред хвойних дерев була чудовим куточком для гри у хованки з Велителькою Вітрів. Тут вона така природня: тільки б скочити притьмом, аби тільки встигнути сховатися за пеньком — ніхто ще не встиг! — і ти вздриш її навіч, подібно до того, як вітер відчувають шкірою і сприймають на слух. Вона ж бо існує, це повів од шат, якими вона розмаює, то сміх її чути з верховіть найвищих дерев, і знов починається гра-полювання, аж ось нарешті… здається, Велителька Вітрів одлетіла. Вечір неначе скупаний в урочій тиші, аж раптом на заході розриваються склубочені хмари, відкриваючи прегарний, блакитно-зеленавий окраєць неба, а на ньому — сріблястий молодик.

Емілі стоїть і дивиться вгору, з’єднавши руки й задерши свою чорняву голівку. Мусить, вернувшись додому, описати цю хвилину в своєму жовтому зошиті, де остання назва є такою: «Життєпис Зухвалої Сел». Навколишня краса тяжітиме над нею, допоки вона не виповість, не змалює її словом. А потім прочитає батькові… Занотовує собі подумки, що верхівки дерев на горбі на тлі зеленаво-блакитного небесного склепіння вирізняються, мов тендітні чорні коронки.

І враз, на одну лиш миттєвість, розкішну, прекрасну миттєвість, осяяв її «промінчик».

Так називала це Емілі, хоч відчувала, що обране слово не зовсім точно передає суть загадкового явища. Воно не давалося схопити його словом. Навіть батько не спромігся збагнути, що насправді означає «промінчик», — він щоразу здавався трохи збентеженим, як чув про нього від Емілі. А іншим вона своєї таємниці не звіряла.