Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 3

Лусі Мод Монтгомері

Однак її вельми засмучувала бездітність цієї котячої пари.

— Не розумію, чому Зухвала Сел досі не має кошенят, — скаржилася вона Елен. — Скільки я знаю, в котів зазвичай так багато кошенят, аж вони самі не відають, що робити зі своїм потомством.

Після вечері Емілі повернулася до вітальні. Тато спав. Це дуже втішило її, адже батько вже другу добу спав погано. Попри те, що відчула деяке розчарування, оскільки «поважної розмови» вочевидь сьогодні не буде. Саме такі «поважні» розмови з батьком завжди справляли їй чималу насолоду. Але ради нема — тепер найкраще піти на прогулянку, чудову прогулянку самотою, в сутінках, що пахли весною. Вона ж бо так давно не гуляла!

— Надінь капелюшка й дивись — повертайся додому, як тільки почнеться дощ, — напучувала Елен. — Тобі не можна мокнути під дощем, до того ж на холоді, як-от іншим вертухам у твоєму віці.

— Чому це не можна?! — вигукнула Емілі з обуренням. Чому її позбавляють привілею «мокнути під дощем на холоді», якщо інші діти мокнуть собі безкарно? Так не годиться!

Елен не відповідає — бурчить і бурчить. Емілі своєю чергою бурмоче собі під ніс для власного задоволення: «Ти ж бо нудна, стара буркотуха без клепки в голові!» Іде по сходах нагору, аби видобути з шафи капелюшок і плащ. Піднімається мляво, неохоче, бо страх як любить ганяти з вільною головою. Зрештою, натягає вицвілого капелюшка на смолисто-чорні коси й приязно всміхається до свого віддзеркалення в люстрі. Посмішка народжується в кутиках її губ і помалу розливається по цілому личку — ніжна, м’яка, прегарна, як думає незрідка Дуглас Стар. Це посмішка її покійної матері, сповнена невимовного чару, який схопив його за серце і з першого погляду прикував до Джульєтти Муррей. І це начебто єдина фізична ознака, успадкована Емілі від матері. Щодо інших рис, гадає батько, то вона успадкувала їх від родини Старів: великі золотаво-сірі очі, мовби отінені довгими віями й чорними бровами, високе біле чоло (може, занадто високе, щоб називатися гарним), ніжний овал блідого обличчя, тонкі нервові губи й маленькі вуха, що засвідчують її належність до роду Добрих Чарівниць.

— Вирушаю на прогулянку з Велителькою Вітрів, моя люба, — сповіщає Емілі. — Воліла б і тебе з собою взяти. Чи ти переступала коли-небудь межі цього покою? Сумніваюсь. Цим вечором Велителька Вітрів виходить у поля. Вона висока на зріст, оповита імлою, огорнена прозорими шовковими сірої барви шатами; її крила, неначе в кажана, але крізь них просвічує навколишній світ; очі блискучі, мов зорі, — вони променіють крізь довге розпущене волосся. Вона вміє літати, але нині рушить зі мною в поля. Це моя нерозлучна подруга. Велителька Вітрів! Ми познайомилися, коли мені виповнилося шість років. Ми давні, дуже давні подруги, але не такі давні, як ми з тобою, маленька Емілі-у-Свічаді. Ми ж бо приятельки з давніх-давен, еге ж?

Емілі-перед-Свічадом шле рукою поцілунок Емілі-у-Свічаді й зникає.

Велителька Вітрів чекає на неї за дверима, чекає, колихаючи траву, що росте перед вікном з вітальні, гойдаючи розлоге віття Адама і Єви, шепочучи кущам на вухо щось вельми таємниче, торсаючи Зарозумілу Смереку.