Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 2

Емілі сподівалася, що напад бурчання до вечора мине, адже так було зазвичай. Але сьогодні сталося не так, як гадалося: Елен таки не могла скласти Емілі компанію. Втім, як співрозмовниця вона ніколи Емілі не задовольняла. Одного разу Дуглас Стар спересердя вигукнув, що Елен Грін є «нудною, старою буркотухою без клепки в голові», й скільки Емілі звертала свій погляд на Елен, щоразу пригадувала цю характеристику, що здавалася їй навдивовижу влучною.

Тож цілий час між обідом і вечерею Емілі гойдалася в кріслі, читаючи «Мандрівку Пілігрима». Емілі була в захопленні від «Мандрівки». Не раз і не два гуляла вузькою лощиною в товаристві Християна і Християни. Але пригоди Християна захоплювали її значно більше, ніж пригоди Християни, довкола якої завжди крутилося так багато люду! Емілі виявляла цілковиту байдужість до того чару, який випромінювала самотня відважна істота, кинувши виклик усім примарам Похмурої Долини, ба навіть Аполліонові, котрого там перестріла. Адже пітьма і привиди — ніщо, як людина перебуває в чийомусь товаристві. Але йти у темряві самотою — о, Емілі здригалася від самої думки про цей жах!

Коли Елен сповістила, що вечерю вже подано, Дуглас Стар велів Емілі рушати до їдальні.

— Я не буду нині вечеряти. Буду собі лежати й відпочивати. А коли повечеряєш, приходь на поважну розмову.

Він посміхнувся своєю звичною, гарною, теплою посмішкою — солодкою, як визначала її подумки Емілі. Вона швидко впоралася з вечерею, бувши в доброму гуморі, хоч вечеря була несмачною. Хліб виявився черствим, яйця — недовареними, зате, чарівним велінням долі, їй дозволили вечеряти в компанії Майка і Зухвалої Сел. Вони сиділи поряд, одне ліворуч, інше праворуч, і Елен бурчала тільки тоді, як Емілі кидала їм шматки хліба, намащеного маслом.

Зухвала Сел уміла настільки кумедно ставати на задні лапки, передніми хапаючи хліб, а Майк так делікатно, чи не людським дотиком, умів торкати ногу Емілі, коли та зволікала з частуванням! Емілі любила їх обох, однак Зухвала Сел таки була улюбленицею. То була гарна сіробока кішка з великими чорними очима. Пухкенька пестуха! Натомість Майк завжди був худим. Гори їдла, що він споживав, не могли здолати його сухоребрості. Емілі любила його, та їй ніколи не спадало на думку погладити його чи поплескати по боках, і саме тому, що був худий-худющий. А проте вирізнявся певною красою породи, яка не залишала Емілі байдужою. То був сірий, з білим, кіт, де-не-де зовсім білий, з гладенькою шерстю, видовженою мордочкою, довгими вухами і яскраво-зеленими очима; а за вдачею — небезпечний забіяка, що вмить приборкував чужих котів! Навіть кидався на великих псів, женучи їх геть без жодного милосердя.

Емілі любила своїх котиків до нестями. Вона виховала їх самотужки, як заявляла з гордістю. А отримала їх у подарунок від учителя недільної школи, тоді вони були ще малесенькими кошенятами.

— Живий подарунок є особливо милим, — зізналася Емілі Елен, — і з плином часу стає дедалі милішим.