Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 33

— Я можу частувати тебе всілякими ласощами тільки тоді, як не бачить Елізабет, — сказав він. — Але що є в тобі, того навіть вона не здатна видивитись. Користайся з теперішньої хвилини, бо лиш Господь Бог відає, коли тобі знову випаде нагода поласувати морозивом.

— То ви у Місячному Серпі взагалі не їсте морозива?

Кузен Джиммі похитав головою на знак заперечення.

— Тітка Елізабет не схвалює новомодних вигадок. У нашому домі все відбувається так, як відбувалося й півсотні років тому. Наприклад, увечері ми палимо свічки; вона й чути не хоче про інше освітлення. Та, попри все, курчатко, з плином часу ти полюбиш Місячний Серп, адже там і затишно, і гарно.

— А там є добрі чарівниці? — спитала Емілі з непідробною цікавістю.

— У лісах — тьма-тьмуща, — запевнив кузен Джиммі. — А ще у нас на подвір’ї є голубник. Ми тримаємо голубів, бо добрі чарівниці просто обожнюють цих птахів.

Емілі зітхнула. Вже з восьми років вона знала, що нині добрих чарівниць немає; однак не змирилася з тим до кінця — все сподівалася, що близько чи далеко бодай одна з них ще блукає земними дорогами. Невже надія не ошукала?

— А то справжні добрі чарівниці? — спитала вона.

— Знаєш, курчатко, несправжня добра чарівниця не може бути доброю, — поважно відповів Джиммі. — Сама подумай, хіба не моя правда?

Перш ніж Емілі встигла подумати, вернулися тітки, й екіпаж покотив далі. Сонце спускалося до обрію, коли карета в’їхала до Чорноводдя. Захід був ясно-червоним — червонив морське узбережжя й горби в глибині суходолу. Емілі роззиралася навколо прихильним оком. Попереду бачила великий будинок, чия білина ніби просвічувала крізь стовбури й листя високих дерев, дерев, що любили й були улюбленцями трьох поколінь. Серед смарагдової зелені вилася зеленава стрічка — то була Чорна Вода, — а понад лісистими узгір’ями височіла золотава банька білокам’яної церковці. Та цей краєвид, хоч який сподобний, не зродив «промінчика» в душі Емілі — той зблиснув, як завжди, несподівано, зненацька, коли уздріла віконце, заросле виноградом, а в нім — окраєць опалового неба, неначе вставлений у раму, з місяцем, що мерехтів у золотому сяйві. Емілі була геть зачарована тим казковим вечором у невідомій стороні; аж тут по неї прийшов кузен Джиммі та й повів до кухні.

…Вона сиділа на довгому ослоні, старому й тріскучому, споглядаючи, як тітка Елізабет запалює свічі у великих старосвітських канделябрах і свічниках.

Емілі ніколи досі не бачила такої кухні: стіни були обшиті темною деревиною, стеля досить низька, з чорними поперечними балками, з яких звисали шинка й бекон, а також пучки трав і багато різних предметів, чиїх назв Емілі не знала. Підлога — біла і чиста, притрушена піском. В кутку висів образ невідомого святого, що в миготливому світлі поближньої свічі видавався живим і наводив на дівчинку страх. З другого боку в стіні чорніла порожня заглибина, яка теж виглядала таємничо і так само сповнювала душу трепетом. Звідти могла вийти і впасти на голову малолітнього неслуха якась несподівана кара. Поза тим, свічки відкидали такі химерні тіні! Емілі сама не знала, чи їй до смаку ця кухня в Місячному Серпі. Тут відчувалося щось неповторне, цілком особливе, й вона охоче висловила б свої враження в жовтому зошиті, коли б не спалила його. Сльози мало не бризнули з її очей…