Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 30

— Я не соромлюсь нічого, що тут написано, — викрикнула Емілі, відступаючи назад і притискаючи до грудей дорогоцінний зшиток. — Але не дозволю читати його ні тобі, ні будь-кому іншому.

Тітка Елізабет на крок наблизилася до Емілі.

— Еміліє Стар! Ти чуєш, що я кажу тобі? Дай мені зошит. Негайно!

— Ні, ні! — вигукнула Емілі й вибігла з кімнати геть. Вона не дозволить тітці Елізабет зазирнути в цей зошит іще раз. Влетіла до кухні; в печі палав огонь. Зірвала зі зшитка обкладинку й шпурнула списані сторінки в полум’я. З розкраяним серцем спостерігала, як вони обертаються на попіл. Зате тітка Елізабет ніколи більше їх не побачить, не прочитає тих милих дрібничок, що їх писала для себе і для батька, що їх читала йому вголос, тих оповідок про Велительку Вітрів, про Емілі-у-Свічаді, тих котячих діалогів, ані тих нотаток про Мурреїв, що їх писала минулої ночі. Дивилася на процес нищення з таким болем, ніби у вогні конала жива істота. Раптом угледіла окрайчик паперу, на якому великими літерами було виведено: «Тітка Елізабет холодна і шорстка». Що б то було, якби тітка встигла це прочитати? Що буде, як вона зараз угледить цей окрайчик паперу? Емілі з тривогою подивилася на двері. Ні, тітка Елізабет вийшла з кухні до кімнати й зачинила за собою двері. Тим часом від жовтого зошита лишилася купка попелу на жаринах, що тліли. Емілі сиділа коло печі й гірко плакала. Відчувала, що втратила щось невимовно цінне. Жахливим був висновок, що все дороге нашому серцю зрештою нас покидає. Вона ніколи не зможе відтворити на папері всього записаного у спопелілому зошиті. А коли б і могла, то не наважиться, бо ж тітка Елізабет мусить заглянути в кожну шпаринку, мусить знати все! Батько ніколи не наполягав, щоб вона читала йому свої нотатки й оповідання. Вона залюбки читала батькові, але, якби не хотіла, то він би не силував її. Враз, не полишаючи плакати, водячи рукою в повітрі, Емілі «записала» два речення в жовтий — тепер уявний! — зошит: «Тітка Елізабет є холодною і шорсткою. І непорядною у своїх вчинках».

Вранці наступного дня, коли кузен Джиммі зносив валізи додолу, а тітка Елізабет давала Елен останні вказівки, Емілі прощалася з усім довкіллям. Уклонилася Зарозумілій Смереці, Адамові та Єві.

— Коли поїду геть, як вони за мною тужитимуть! Не буде кому їх любити, — мовила вона сумовито.

Попрощалася з кріслом-гойдалкою, яблунею, з травичкою на галявині перед будинком. А тоді піднялася нагору до своєї кімнати. Віконце у ній завжди єднало її зі світом чудес. У спаленому жовтому зошиті був запис, яким вона особливо пишалася, — «Опис краєвиду з мого вікна». Тут, край вікна, вона любила сидіти і мріяти. А ввечері ставала навколішки й проказувала вечірні молитви. І — то блищали зорі, то порощив у шиби дощ, то пролітали щиглі та ластівки, долинали пахощі розквітлих яблуні та бузку, а то чути було сміх Велительки Вітрів, її зітхання, співи та свисти. Емілі чула їх серед глупої ночі, у грізних хуртовинах. Нині вона не прощалася з Велителькою Вітрів, бо знала, що та помандрує з нею до Місячного Серпа. Але попрощалася з віконцем і зеленим пагорбом, що їх так любила, з деревами коло пагорба та з Емілі-у-Свічаді. Може, в Місячному Серпі буде інша Емілі-у-Свічаді, але ж то буде інша, не та сама. Зняла зі стінки й поклала до кишені малюнок бальної сукні, який вирізала колись із часопису для жінок. Сукня була прегарною, з білим мереживом, з пришпиленими букетиками маленьких троянд і довгим-предовгим шлейфом, що сягав аж до половини кімнати. Емілі щонайменше тисячу разів бачила себе в тій сукні, і щоразу була королевою вроди на уявному блискучому балі.