Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 194

— Гм… — озвався вчитель. — «Захід сонця»… Боже милостивий, скільки ж поезій написано вже на цю тему!

Хмари скупчилися у величезну масу Край західної брами неба. Чекають там, де духів товпище виблискує очима зоряними…

Чорт забирай, що це значить?

— Не… не знаю, — простогнала Емілі, збентежена іронічними іскорками в його зіницях.

— На милість Божу, дитино, не пиши того, чого сама не годна збагнути. А це «Життя»? «О життя, від якого не жадаю веселкових барв…» Невже це щиро? Подумай-но, дівчино! Поміркуй, чи справді не жадаєш від життя «веселкових барв».

Емілі силкувалася опанувати себе. Попри те, засоромилася, усвідомивши до кінця, що висловилася гучно, однак неправдиво, нещиро.

— Ні, — відповіла після деякої паузи, — я прагну тих барв, тобто радості… дуже сильно прагну.

— Здогадуюсь. Ми всі того прагнемо. Це зрідка випадає нам на долю, однак не будемо лицемірами й не станемо твердити, що радість нам непотрібна. А це що? «Червень». На Бога, дівчино, не оспівуй у сонетах червень. Ця тема заяложена до краю.

— Червень безсмертний! — чи не крикнула Емілі; очі її аж блискали. Поклала собі не поступатися панові Карпентеру — ні в чому.

Втім, учитель відклав «Червень», навіть не читаючи.

— «Змучена світом голодним». Що ти знаєш про голодний світ? Ти ж бо живеш поміж старих дерев і старих панн. Світ — голодний, правда, але ти про це нічого не знаєш, тому твердження, виведене твоїм пером, є штучним. Так, «Ода до зими». Гм, пори року для молодих поетів є справжньою хворобою росту. «Весна тебе не забуде» — оце гарний рядок, єдиний на всю оду… «Магніт і напруга» — вірш занадто повчальний. Ще не маєш права повчати інших. А цей рядок:

Лице її було блідим, немов ясна зоря, що сходить…

Ти поглядала в люстро, складаючи цього вірша?

— Ні, — з обуренням відказала Емілі.

— «Коли вранішнє світло має над узгір’ями, неначе корогва» — гарний образ, гарний рядок.

=Ах, жити ранком таким — Яка для душі насолода!=

Це ніби списано з Вордсворта. «Світанок»: «Ті тихі тривоги, що навідують нас уночі»… А звідки, дитя моє, ти знаєш про тиху тривогу, що навідує людину вночі?

— Дещо знаю про це, — запевнила Емілі, згадуючи свою першу ніч у Поповому Ставі.

— Скільки ж тобі років, маленька?

— У травні виповнилося тринадцять.

— Гм, «Ода до інфанти пані Джорджи Ірвінг». Маєш звертати увагу на назви, Емілі, — твої-бо такі ж старосвітські, як свічі в Місячному Серпі. Цей вірш зовсім не вартий уважного читання. Так, «Вересень». Мені здається, у твоїй збірці не бракує жодного з місяців — хіба ні? Гм… з одного боку, купа недолугих, позбавлених смаку і сенсу віршів, а з другого — ці ж вірші, попри все, виказують непогані здібності. До речі, Емілі, ти надуживаєш словами «пурпур», «пурпуровий».