Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 195

— Ах, це таке звучне слово!

— Отже, Емілі: десять гарних рядків на чотириста кепських. Десять відносно гарних! — а решта дурниці. Такий підсумок.

— І мені так здається, — ледь чутно озвалася Емілі.

Її очі наливалися слізьми, губи тремтіли. Опанувати себе не вдавалося. Зазнала нового приниження: її гордість було уражено, і дуже боляче. Почувалася живою свічею, яку брутально згасили.

— Ти плачеш? — запитав пан Карпентер.

Емілі витерла сльози і спробувала посміхнутись.

— Прикро мені, що вам… так… не сподобалося, — простогнала вона.

— Хіба не сказав тобі, що знайшов десять добрих рядків? Дитино, заради десятка добрих людей, заради десятка праведників було помилувано Содом.

— Ви гадаєте, що кінець кінцем… — свічка надії зажевріла знову.

— Авжеж, саме так і гадаю. Якщо у твої тринадцять ти маєш за душею десять добрих рядків, то, сягнувши двадцяти, матимеш таких рядків десять разів по десять, тобто сотню. Тільки не думай, наче ти геній. Попри все, є в тобі певна іскорка, яку належить берегти і плекати. Одначе мусиш працювати в поті чола. А це що?

Емілі з калатанням серця простягнула йому одну з книг, подарованих кузеном Джиммі. Вона знову почувалася щасливою, аж сяяла, знов уявляла себе великою письменницею. Вже бачила своє імення надрукованим грубим шрифтом: «Емілія Б. Стар, видатна поетка», «Е. Берд Стар, великонадійна молода повістярка».

Її марення були перервані гучним реготом пана Карпентера. Емілі здивувалася: чого він так регоче? Вона не пригадувала у своїй новелі нічого кумедного.

— Отже, ти гадаєш, ніби я виглядаю негарно, коли промовляю молитви? — запитав пан Карпентер, явно потішений.

Емілі поглянула на нього спантеличено. І врешті збагнула: дала йому не ту книгу, яку збиралася дати. Ця містила начерки, ескізи, замальовки з натури, а передовсім портрети жителів Чорноводдя, і серед інших — його, пана Карпентера, словесний портрет! То був сильний, яскравий портрет; учитель поставав у ньому, як живий. Емілі цього, напевно, не усвідомлювала, а пан Карпентер збагнув одразу: читаючи, він бачив себе наче в дзеркалі. Були тут речення достоту приголомшливі: «Виглядає так, ніби знає багато речей, котрі ніколи не стануть йому в пригоді». Або: «Гадаю, він носить це чорне понеділкове убрання лише для того, щоб мати ілюзію, наче ніколи в житті не заглядав у чарку». Й звідки в цієї шмаркачки така проникливість, такі влучні характеристики?

— Мені страшенно прикро! — озвалася Емілі, збентежена й зашаріла.

— Чому ж? Я волію цього, а не твоїх поезій, котрі, правду казати, невисокого рівня. Тільки це — література, література в найкращому розумінні даного слова. А ще як подумати, що тобі лиш тринадцять років! Емілі, скажи-но мені, для чого ти пишеш? Що тебе спонукає?

— Пишу, аби стати славетною і багатою, — холодно відповіла Емілі.

— Це єдина причина?

— Ні. Я неймовірно люблю писати.

— Краща спонука, однак і цього недостатньо. Скажи мені, ти писала б і в тому разі, якби була зовсім убогою, бідною, мов церковна миша, якби знала, що ніхто не читатиме твоїх творів?

— Ще б пак, — відказала Емілі згорда. — Я мушу писати! Цій силі я не здатна опиратися, вона сильніша за мене…