Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 152

Чудний звук долинув од канапи, з її кутика. Якби співрозмовниці поглянули в той бік, то уздріли б, мов крейда, біле дитяче обличчя з витріщеними від жаху очима. Втім, не поглянули: робили собі мереживо й пліткували, вельми задоволені своїм життям.

— І що тоді сталося з доктором? Як він це пережив? — питала Каролін.

— Хто може знати на певно? Вернувся додому пізно ввечері. Дитя спало у своїй колисці, служниця сиділа побіля нього. Повідомила Алланові, що пані Барнлі поїхала з кузеном — проводить його і невдовзі повернеться. Аллан чекав. Таж не мав жодних сумнівів, ані підозр! Але вона так і не повернулася. І не думала вертатись. Уранці корабель відчалив. На облавку знаходилась і Беатріса — всі знали про це. Аллан не зронив ні слова, тільки заборонив вимовляти її ім’я у своїй присутності. Однак судно, на якому відплили коханці, затонуло. Таким був кінець Беатріси — її вроди, її сміху, її кохання.

— Проте не кінець її сорому, її ганьби, якими, зрештою, вкрила свій дім, свою родину.

— Ех, чоловік має пильнувати свою дружину… На милість Божу, дитино, — що тобі сталося?

Емілі стояла спереду від канапи й, здавалося, відштовхувала, обіруч відштовхувала від себе якогось невидимого ворога.

— Я вам не вірю! — крикнула вона розпачливо. — Не вірю, що мати Ільзи вчинила це. Не могла це вчинити… Ні! Ільзина мати? Ні! Ні! — в нестямі повторювала Емілі.

— Тримай її, Каролін! — гукнула тітка Ненсі.

Та Емілі бігом перетнула покій і стала на порозі.

— Не чіпайте мене! — крикнула вона палко. — Не чіпайте мене! Ви… Ви з насолодою мовите про цей випадок!

І вибігла з кімнати геть. Якусь хвилину тітка Ненсі почувалася присоромленою. То вперше її спіймали на гарячому, схопили за старого язика, ласого до всяких обмов, до смакування скандальних подробиць. Вона знизала плечима.

— Все одно це дівча не зможе прожити життя загорненим у вату. Я гадала, вона давно вже чула цю історію в Місячному Серпі. Ну, якщо тепер оповість, про що тут довідалася, тим двом цнотливим дівицям, то накличе на мою голову некволі громи. А ти, Каролін, припини вже нарешті випитувати в мене про всякі сімейні чвари у присутності того дівчиська. Ти геть ненаситна, коли йдеться про плітки. І це у твоєму віці! Я дивуюсь тобі. Ба більше: мені соромно за тебе!

По цій промові обидві далі взялися робити мереживо й снувати нескінченну нитку споминів. Емілі ж кинулася на ліжко в червоній кімнаті й гірко заплакала. Це жахливо! Ільзина мати втекла, полишивши напризволяще рідну свою дитину. Для Емілі цей вчинок був потворним, жорстоким, незбагненним, та й годі. Не могла в це повірити: тут не минулося без якоїсь помилки — так, безумовно!

«Може, відплиття заскочило Беатрісу зненацька, — силкувалася виправдати її Емілі. — Може, зійшла на палубу, щоб на прощання поцілувати двоюрідного брата, аж тут пролунав сигнал відплиття, підняли кітву й за хвилину вона з кораблем опинилася у відкритому морі. Повернутись на берег було вже незмога, тож мусила покинути любе своє малятко.»