Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 42

— Але вона, ймовірно, не доживе до тих літ, коли можна буде серйозно говорити про одруження, — зауважила пані Анна. — Вона виглядає, як сухотниця. Твоя правда: нещасна дівчина заслуговує на те, щоб її пожаліли.

Це стало тією самою останньою краплею, що, за приказкою, переповнює чашу терпіння. Вона, Емілія Стар, нащадок Мурреїв, є об’єктом жалощів з боку пані Поттер! Халат не халат, а цього вже несила стерпіти. Емілі зненацька вискочила з запічка й стала перед незичливими гостями. Її щоки аж паленіли, очі потемніли од гніву. Панна Поттер і пані Анна Сірілла не встигли стулити губ — сиділи, немов скам’янілі, зашарівшись по самісінькі вуха. Були ошелешені.

Емілі з хвилину дивилася їм просто у вічі. Мовчання було промовистим! А по тому з виразом ображеної королеви, величним кроком перейшла через кухню і зникла за дверима вітальні. Водночас тітка Елізабет увійшла до кухні з передпокою, з питомою своєю гідністю приносячи вибачення за те, що примусила так довго на себе чекати. Панна Поттер і пані Анна Сірілла були заскочені до такої міри, аж ледве спромоглися пояснити свою ініціативу щодо жіночої взаємодопомоги, тож після короткого обміну запитаннями та відповідями простилися й пішли. Тітка Елізабет не могла собі розтлумачити їх дивної поведінки і, зрештою, дійшла висновку, що вони, радше за все, образилися, оскільки, за їхніми уявленнями, їм довелося чекати на неї занадто довго. А незабаром і зовсім перестала про них думати. Мурреївна нездатна-бо розмірковувати довгий час над почуттями й думками якихось Поттерів. Не знала вона, що Емілі лежить на ліжку у своїй кімнатці й плаче, голосно схлипуючи, — плаче від сорому й приниження. Її гордість зазнала тяжкої, болючої урази. І все через дурне її марнославство — вона усвідомлювала це, — але ж кара була надміру суворою.

Слова панни Поттер менше її уразили, однак тонше, підступніше жало пані Анни вкололо її боляче. Досі вона любила гарненьку, напрочуд люб’язну пані Анну, що завжди була з нею такою милою, такою, на позір, ласкавою, і говорила їй самі лише компліменти. Гадала, наче пані Анна щиро любить її. А тепер вона добре почула, як та ставиться до неї насправді!

— Невже не могли вони сказати про мене жодного доброго слова? — схлипуючи, говорила вона пошепки. — Ох, я почуваюся замазаною, заплямованою… як моєю власною дурістю, так і їхньою підлістю й ницістю. Чи вдасться мені коли-небудь піднестися над цим приниженням?

Вона відчула себе «очищеною» лишень після того, як описала цей гіркий випадок у своєму щоденнику.

«Пан Карпентер твердить, що будь-який життєвий досвід збагачує наш розум і нашу душу, — писала Емілі. — Саме будь-який, незалежно від того, позитивний чи негативний. Тільки ж мусимо розглядати його об’єктивно, з холодним розумом. Це засада, — додає він з гіркотою, — яку виголошую все життя, однак досі не вмію застосовувати її на практиці».

Добре, спробую поглянути на сьогоднішній випадок неупереджено, з холодною головою. А отже, мушу розібрати все, що сказано було про мене, і з’ясувати, скільки в тому правди, скільки неправди (і несправедливості), а скільки свідомої, зумисної обмови, що, мабуть, є ще гіршим від неправди й несправедливості.