Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 44

«Дійшла висновку, що я таки не вродлива, — писала вона. — Мені здається, я гарно виглядатиму, як матиму гарну зачіску. Але справді красива дівчина виглядає красиво навіть тоді, коли має негарну зачіску. Отже, у цім пункті пані Анна має слушність. А втім, я певна, що зі мною не все так погано, як вона каже.

Далі вона ствердила, ніби я хитра й підступна. Чи це правда? Ні, неправда. Але чому люди вважають мене хитрухою? Тітка Рут не втомлюється відзначати в мені цю рису. Либонь, це походить від того, що маю звичку, як стає мені нудно, втікати до свого маленького світу, зачиняючи двері до нього перед носом людей сторонніх, чужих. Це, звісно, метафора, та люди сприймають її як життєвий факт і гудять мене. Що, зрештою, цілком зрозуміло. Це не хитрість, одначе, а самозахист! Вони неправильно це називають. Отже, й нема чого тим перейматися.

Панна Поттер мовила річ огидну: нібито я видаю різні мудрощі, вичитані у книжках, за власні свої думки. Це зухвала брехня. Насправді я ніколи не хизувалася мудрістю — уявною чи справжньою, байдуже. Але вряди-годи мені важливо почути, як звучить моя думка, висловлена вголос. Може, це якраз від бажання похизуватися? Треба звернути на це увагу.

Я заздрісна? Аж ніяк. Люблю бути першою скрізь і в усьому — це визнаю. Однак це не заздрість, і не від заздрості плакала я по концерті, на якому так відзначилася Ільза. Плакала, бо відчувала, що зле впоралася із своїм завданням. Але ж і роль, яку мені призначили, не вельми пасувала моєму характерові, а в таких випадках я не вмію декламувати як належить. Згодилася грати цю роль винятково з пошани до пані Джонсон і почувалася страшенно осоромленою, адже бачила її розчарування. Саме з тієї причини страждала моя гордість, однак ревнувати до успіху Ільзи — таке мені навіть на думку не спадало. Навпаки: я нею пишалася, бо грала вона блискуче!

Так, я люблю перечити старшим, опиратися їхній волі. Визнаю: це велика моя вада. Але ж люди говорять безліч всіляких дурниць! І, зрештою, чому мені не дозволено перечити, коли дорослі щось кажуть, а дорослі дозволяють собі перечити, коли щось кажу я? Вони щоразу так чинять, хоч я маю слушність не рідше, ніж вони.

Іронічна? Так, це теж моя вада. Ущиплива? Ні. Я дуже вразлива, тож мушу боронитися. Пихата? Гм, справді — я трохи загорда, можливо, це і є пиха. Але, у кожному разі, менше в мені пихи, ніж люди гадають. Не вмію тримати голову схиленою до землі й не годна боротися з приємними почуттями, коли подумаю, що маю за плечима декілька поколінь достойних, чесних людей, зі своїми традиціями й чималими заслугами. На відміну від тих же Поттерів. Виросли, немов з-під землі, не далі, як учора чи позавчора!

Ох, як ті добропорядні дами паплюжать бідолашну Ільзу! Ну, не могли ми припустити, що хтось підглядатиме нашу сцену з „Макбета“. Звісна річ, панна Поттер, як і дружина одного з Поттерів, не відають, хто такий Шекспір, ба більше — цього навіть не можна від них вимагати! Отже, ми грали сцену з „Макбета“. Ільза у тім неперевершена. Й ніколи не брала вона участі в котячому концерті, казала тільки, що залюбки взяла би в ньому участь. Що ж до купання в затоці при місячному світлі, то це правда, однак не було в тому нічого поганого, стидкого — лишень гарне, романтичне. А тепер воно, звичайна річ, залишиться в пам’яті споганеним людською підлотою. Шкода, що Ільза прохопилася про те при сторонніх людях.