Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 35

— Він закликає мене до розважності, — трагічним тоном звернулася пані Кент до високого, байдужого місяця. — До розважності!

— Так, до розважності, — зі стриманим гнівом повторив Тедді. — Навіщо здіймати такий галас? Емілі випадково замкнули у церкві разом з Причинним Моррісоном, який мало не заподіяв їй смерть — так її перестрашив. Я наспів саме вчасно, зумів її визволити, і от сидимо тут кілька хвилин, доки Емілі заспокоїться і зможе піти додому самостійно. Це все.

— А звідки ти дізнався, що вона тут? — з підступною міною на обличчі спитала пані Кент.

Справді! Це було непросте запитання. Скажи він правду, вона звучатиме дурною, ідіотичною брехнею. Та, попри все, Тедді сказав правду.

— Вона кликала мене, — визнав він.

— А ти почув її за милю звідси? І ти гадаєш, я в це повірю? — питала пані Кент, захлинаючись диким реготом.

Поки тривав цей напружений діалог, Емілі встигла себе опанувати. Емілія Берд Стар не бувала розгубленою довше, ніж хвилину чи дві. Гордовито випросталася і, незважаючи на виразно Старівські риси обличчя, виглядала достоту так, як тридцять з гаком років тому мала виглядати сама Елізабет Муррей.

— Вірите ви чи ні, однак це правда, — мовила вона зверхньо. — Я не збираюся красти у вас сина. Він мені непотрібен, і може йти з вами.

— Передусім я відведу тебе додому, Емілі, — оголосив Тедді. Він схрестив руки на грудях, голову закинув назад — силкувався виглядати так само значущо й статечно, як Емілі. Добре відчував, що це йому не вельми вдається, а втім, постава його таки справила враження на пані Кент. Вона заплакала.

— Іди, іди, — мовила вона з гіркотою. — Іди з нею, а мене покинь.

Тепер гнів охопив Емілі. Якщо ця нерозважлива жінка з такою упертістю прагне сцени, — добре: буде їй сцена.

— Він мені непотрібен, — повторила крижаним голосом. — Тедді, ходи з мамою додому.

— Ага, отже, тепер ти вже й накази йому даєш, — заволала пані Кент, утративши рештки самовладання. Тіло її струшували нестримні ридання. Вона заламувала руки.

— Хай він сам обирає! — викрикнула вона. — Нехай іде з тобою чи вертається додому зі мною. Обирай, Тедді, обирай сам! Ти не мусиш виконувати її волю. Обирай! — і театральним жестом простягнула руки до нещасного Тедді.

Тедді почувався безпорадним і розгубленим, подібно до кожного представника чоловічої статі, коли дві жінки змагаються за нього в його ж присутності. Волів би бути нині за тисячу миль звідси. Яке безталання стати свідком такої сцени, і не лише свідком, а ніби головним персонажем, отже, справжнім посміховищем в очах Емілі! Чому, на Бога, його мати неспроможна поводитись так, як матері інших хлопців? Чому вона аж настільки чутлива і владна? Не було для нього таємницею, що в Чорноводді багато хто називав її «схибленою». Він не вірив у її «схибленість», не допускав навіть такої думки. Але зараз вона ставила його у становище, в яке нормальна мати не поставить свого сина — ніколи, нізащо! Тедді знав достеменно: якщо відпровадить Емілі додому, його мати буде плакати ридма й молитися цілими днями й ночами. А з іншого боку, покинути Емілі напризволяще, дозволити дівчині йти самотою вночі, безлюдною місциною, та ще після моторошної пригоди в церкві — ні, це просто немислимо. Однак неподільною, цілковитою господинею становища нині була саме Емілі. Емілі, розгнівана тим особливим, крижаним гнівом старого Х’юго Муррея, котрий не любив розпорошуватись на порожню балаканину, а неухильно та владно прямував до мети.