Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 33

Раптом Емілі пригадала, якою дивною, цілком неочікуваною була поява Тедді коло церковних дверей.

— Як же сталося, Тедді, що ти опинився тут?

— Зачув твій голос, — відповів юнак. — Ти ж кликала мене, хіба ні?

— Так, — підтвердила Емілі, дещо розтягуючи це коротке слово. — Я загукала тебе, коли вперше уздріла пана Моррісона. Але ж, Тедді, ти не міг мене почути — ніяк не міг! Ваш дім стоїть за милю звідси.

— Я чув твій голос, — наполягав Тедді. — Я спав, а твій крик мене розбудив. Ти кричала: «Тедді, Тедді, рятуй мене!» То був твій голос, я чув його так ясно, ніби стояв за два кроки від тебе. Отже, схопився, поспіхом одягнувся і щодуху помчав сюди.

— А як ти дізнався, що я саме тут, у церкві?

— Як? Ну, не знаю, — збентежено відповів Тедді. — Я над тим не замислювався. Просто знав, що ти у церкві, що звідти кличеш мене, і я побіг — так прудко, як тільки міг. То все таке… таке незбагненне, — додав непевним голосом.

— Це… це трохи мене лякає, — мовила Емілі, здригаючись. — Тітка Елізабет твердить, наче я володію даром ясновидіння… Ти ж пам’ятаєш історію з матір’ю Ільзи? Пан Карпентер каже, мовляв, із мене вийшов би добрий медіум. Не відаю, що означає це слово, але здається мені, я воліла би стати кимось іншим.

Емілі затремтіла. Тедді спало на думку, що їй стало холодно, і, не маючи нічого, чим би її обкутати, міцно обняв її однією рукою. Вчинив це, трохи вагаючись, бо не знав, що скажуть на те Мурреївська пиха вкупі з Мурреївською гідністю. Емілі не було холодно у фізичному значенні цього слова, вона лиш відчувала сильну потребу тепла як прихильності, приязні. Щось надприродне, щось таємниче, щось незбагненне наблизилося до неї впритул, і це не могло не справити на її надвразливу душу приголомшливої дії. Мимоволі вона пригорнулася до Тедді, інстинктом розуміючи, скільки хлопчачої ніжності криється за його нерішучістю. Ту мить вона усвідомила, що любить його сильніше, ніж будь-кого на світі, ще дужче, ніж тітку Лауру чи Ільзу, чи Діна.

Тедді послабив дещо свої обійми.

— У кожному разі, я щасливий тим, що з’явився вчасно, — сказав він. — А якби спізнився, то старий нещасний божевілець настрахав би тебе до смерті.

Хвилину-другу просиділи мовчки. Все довкола ввижалося їм чарівним, навіть трохи нереальним. Емілі здавалося, мовби вона снить і бачить одну з казок, нею написаних. Гроза перейшла зовсім, хмари не заступали вже ясного, сяйливого місяця. У нічному безгомінні чути було, як із церковної покрівлі падають великі дзвінкі краплі, як шепоче Велителька Вітрів, як шумлять удалині морські хвилі, як від часу до часу якимись шурхотами (таємничими, дивними) озивається сама ніч. Емілі чула їх не вухами — радше душею, внутрішнім слухом. Ось сова радісно зареготала десь на верхівці сосни. Від того магічного звуку засяяв в душі Емілі таємничий «промінчик». Почувалася так, наче вони з Тедді геть самі посеред великого, чарівного світу, світу оновленого, інакшого, ніж той, у якому жили вони донині, світу, створеного винятково для них, для їхньої молодості, їхньої втіхи та радості. Вони самі, як вона почувала, були часткою цієї холодної, сріблястої ночі, були кровно споріднені з тим реготом сови, з цими квітучими стокротками, запашними, одначе незримими.