Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 164

— Охоти мені не бракувало. А втім, розумію: ви хотіли здихатись мене якнайшвидше — з огляду на манери та звички моєї, уявно моєї, тварини.

Панна Роял розреготалася знову.

— Не знаю тільки, чи пробачу тобі, що визнала ту бестію за мого улюбленого, прегарного шпіца. Проведу тебе зараз до моєї кімнати — мусиш перед ним вибачитись. Він спить на моєму ліжку. Я замкнула його, щоб тітка Анджела могла бути спокійною за свого улюбленого котика. Втім, Чу-Чін ніколи не ганяється за котами й ніколи їх не кривдить — лише бавиться з ними аж до знемоги. Бо, бачиш, коли кіт пускається навтьоки, пес не може за ним не бігти. Така-бо вже собача натура. Як пише Кіплінг, — не був би псом, якби цього не робив. Коли б той білий заброда вже дав спокій нашому котові!

— Який жаль, що він знищив бегонію пані Роял, — сумовито промовила Емілі.

— Ще б пак! Тітка Анджела милується нею вже багато років. Але нічого: я куплю їй іншу. Коли побачила тебе з тим псом, що крутив обік тебе хвостом, я подумала, то твій пес. Я одягла свою найкращу сукню, щоб виглядати гарно, адже хотіла здобути твою прихильність, люба Емілі; коли ж та бестія заплямувала її геть, а ти не озвалася й словом, не спробувала щось пояснити, не вибачилася, я відчула холодну лють, яка — ніде гріха діти — поймає мене доволі часто. Це одна з моїх вад! Проте охолола би швидко, якби не нові катастрофи. Біда за бідою! Присяглася собі, що, допоки не приборкаєш того пса, я нічим не викажу свого обурення. А ти, напевно, була обурена тим, що я дозволила моєму псові знищити твій капелюшок та погризти твої рукописи?

— Атож.

— Я в розпачі через твої рукописи. Може, знайдемо їх — не міг же той барбос їх пожерти, хоча добряче їх пошарпав — це безперечно!

— Менше з тим. Я маю вдома копії.

— А твої запитання! Емілі, ти була неперевершеною. Ти справді занотувала мої відповіді?

— Дослівно. Я мала віддати їх до друку саме в такій формі. Пан Тауерс дав мені перелік запитань, але, звісно, я не збиралася отак їх «вистрілювати» — зненацька і навпростець. Я хотіла ненав’язливо вплести їх у розмову… А от і пані Роял.

Пані Роял зайшла усміхнена. Але, щойно уздріла подерту бегонію, посмішка зійшла з її обличчя. Панна ж Роял заговорила хапливо:

— Тітонько, люба, не плач і не втрачай притомності. Принаймні не роби цього, допоки не скажеш мені, хто в нашій околиці має білого кудлатого пса, геть позбавленого всякого вміння триматися у товаристві.

— Лілі Бейтс, — відповіла пані Роял розпачливим голосом. — Невже вона знову випустила оту бестію на волю? Я обіцяла твердо: якщо бодай ще раз я застукаю її пса на якійсь шкоді в моїм будинку чи в саду, то нагодую його отрутою без жалощів. Відтоді вона не випускала його з дому. А тепер… ох, моя бідолашна бегонія!

— Отже, той пес зайшов сюди разом з Емілі. Я подумала, то її пес. Гостинність веліла мені бути прихильною до її пса — чи ж не так? На привітання він мене поцілував (і не раз!), поплямував нещадно мою найкращу сукню, Емілі зірвав з капелюшка фіалки, ганяв по всій домівці твого кота — так завзято, аж той перевертався, — розбив, перекинувши, горщик із бегонією, добряче її погриз, схопив запечене курча (мою вечерю) й утік з ним бозна куди… Так, тітко Анджело, вкрав зі столу курча!.. А я не промовила й слова, була люб’язною і смиренною. Моє поводження виявилось на висоті традицій Місячного Серпа — правда ж, Емілі?