Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 163

Лусі Мод Монтгомері

— А я не належу до шпіцоманів.

Панна Роял, з крижаною усмішкою:

— Це ж очевидно, що люди мають різні уподобання щодо тварин.

Емілі, до себе: «Шкода, немає тут Ільзи — вона показала б оцій пихатій особі, де раки зимують».

На порозі з’являється великий сірий кіт. Чу-Чін висовується з-під фортеп’яно і розпочинає гонитву за бідолашним, у смерть переляканим котом. Дорогою перекидає горщик із улюбленою бегонією пані Роял — горщик розбивається на друзки.

Панна Роял, нещиро:

— Бідолашна тітка Анджела! Її серце буде кривавитись.

Емілі:

— Але це сущі дрібниці, правда?

Панна Роял, майже лагідно:

— Аж ніяк не дрібниці — чому ж?

Емілі, зазирнувши до нотатника:

— Як ви гадаєте, чи сталися в Шрусбері за час вашої відсутності великі зміни?

Панна Роял:

— Люди помітно змінилися. Молоде покоління не справило на мене позитивного враження.

(Емілі занотовує. Чу-Чін з’являється знову, либонь, випустивши з очей кота, й знов береться до своєї учти під фортеп’яно).

Емілі згорнула записника й підвелася. Навіть для пана Тауерса вона неспроможна вести це інтерв’ю далі. Вираз обличчя мала вона янгольський, а думки збурені, страхітливі.

— Дякую вам, це все, — промовила вона з пихою, цілком відповідною холодному тонові панни Роял. — Вибачте, що забрала у вас так багато часу. На все добре.

Злегка вклонилася й рушила в напрямку дверей. Панна Роял подалася за нею.

— Чи не хотіли б ви забрати з собою вашого песика, панно Стар? — запитала вона солодкавим голосом.

Емілі спинилася на порозі.

— Прошу?

— Мені здається, ви повинні забрати свого пса.

— Мого пса?!

— Так, вашого. Щоправда, він не докінчив ще тієї нещасної серветки, але її ви теж можете забрати. У такому вигляді вона тітці Анджелі вже не придасться ніколи.

— Але ж… то не мій пес, — простогнала Емілі.

— Не ваш? А чий же тоді? — з подивом запитала панна Роял.

— Я гадала, то… то ваш шпіц, — відповіла Емілі.

Розділ 23

Ворота відчинено

Панна Роял дивилася на Емілі чи не хвилину. Врешті- решт схопила її за руку, майже силоміць втягнула до вітальні, посадовила на крісло, сама трохи не повалилася на канапу і зайшлася гучним, нестримним реготом. Емілі розгублено усміхалася. Була приголомшена стількома враженнями, що так стрімко змінювали одне одного, та вже заяснів перед нею задум гуморески, яку напише ввечері, так би мовити, по свіжих слідах. Білий пес, докінчивши нарешті свій підвечірок, себто порвавши на дрібненькі клаптики нещасну мереживну серветку, знов пустився навздогін за котом.

Врешті-решт панна Роял випросталася й витерла з очей сльози.

— Це неймовірно, це щось надзвичайне! Еміліє Берд Стар, це прекумедний випадок! Я запам’ятаю його до вісімдесятого року свого життя. Хто з нас переповість його на папері — ти чи я? Але хто є господарем отієї бестії?

— Не маю жодного уявлення, — відказала Емілі понуро. — Ніколи в житті не бачила її досьогодні.

— Тоді мерщій зачинимо двері, щоб вона не змогла сюди повернутися. А тепер, мила моя, сідай поруч мене. Побалакаємо і щиро, і сердечно — насправді. Я була незносною, як ти силкувалася чинити мені допит. Чого не пожбурила мені щось у голову — бідолашне, зацьковане мною створіння?