Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 148

— Слухай, ми ніколи не доїдемо до Чорноводдя, як будемо їхати в тому напрямку.

— Кудись, а доїдемо! — змагаючись з вітром, відказав Тедді. — Тут, у полі, ночувати не можна. І жодного житла не видно, тож мусимо рушити пішки — ми двоє — і пошукати якогось притулку. Дівчата, укрийтеся добре під верхом повозу, а ми з Перрі йдемо шукати.

Так і вчинили. Емілі вже не була певна, що хуртовина є чимось розкішним, захопливим. Перрі й Тедді були стривожені не на жарт. Розуміли, що коні не рушать далі такими глибокими снігами, що всі дороги засипано геть, а холоднеча бралася люта! Як рятуватися серед тих аж блакитних від морозу горбів поміж Гусячим Ставом і Чорноводдям?

За хвилину хлопці вернулися. Адже пішки вони не пройшли б навіть півмилі. Спробували тягти коні за повіддя, але скоро знесилилися, та й бідолашні тварини дихали тяжко, натужно.

— Залишається тільки одне, — сказав Перрі. — Мусимо повернутися до домівки старого Джона. Не можемо отак блукати поночі засніженими полями й шукати наосліп якоїсь садиби. Замерзнемо на смерть!

Повернули назад. Сніг падав дедалі густіший. Путівець був засипаний зовсім, і якби оселя старого Джона стояла хоч трохи далі, не угледіли б і її. На щастя, вона знаходилася неподалік, і врешті-решт, завдяки спільним зусиллям обох парубків, подорожні добулися до ліска, посеред якого стояла рятівна домівка.

Оселя була вже «в літах», коли сорок років тому Джон Шоу замешкав тут зі своєю молодою дружиною. Джон Шоу мешкав тут п’ять років. Дружина його померла, садибу він продав, але дім відтоді стояв пусткою. Двері не замикалися навіть на ключ. Лиш на кілька днів узимку зупинялися тут сини Малкольма, коли прямували на спортивні змагання. А бандитів та злодіїв у Гусячому Ставі не було. Отже, діставшись домівки, наші блукальці без особливого клопоту знайшли вхідні двері й, зітхнувши з полегкістю, переступили поріг. Нарешті вони опинилися у безпеці.

— Ну, принаймні, не замерзнемо, — озвався Перрі. — Ми з Тедді спробуємо завести коней до стайні, а тоді повернемось і будемо лаштувати сякий-такий нічліг. У мене є сірники!

Перрі запалив сірника, і з пітьми виринули дві наполовину згорілі свічі у високих підсвічниках, піч, яка ще трималася купи, три стільці, канапа й стіл.

— Удома за нас будуть страшенно хвилюватися, — мовила Емілі, струшуючи сніг з пальта.

— Протягом однієї ночі від хвилювання ніхто не помре, — зауважив Перрі. — А ранком у кожному разі повернемось.

— От пригода! — засміялася Емілі. — Постараймося добути з неї якнайбільше приємності.

Ільза ж мовчала. І це було дивно. Емілі поглянула на неї — обличчя подруги було незвичайно блідим і скривленим. Нараз пригадала, що Ільза й двох слів не промовила, відколи скінчився концерт.

— Тобі недобре, Ільзо? — спитала занепокоєно.

— Недобре? Мені зле, дуже зле, — відповіла Ільза з кволою усмішкою. — Почуваюся просто жахливо… Я хвора, як дикий буйвол, — додала з притиском.

— Ох, Ільзо…

— Тільки не здіймай очі до стелі, — осмикнула її Ільза. — Не починається у мене запалення легень чи напад сліпої кишки. Просто відчуваю якусь млість. Либонь, пиріг виявився для мого шлунку затяжким — той пиріг, що їла після концерту. Ох, ох!..