Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 141
Лусі Мод Монтгомері
Кажу так, ніби я шляхетна, завжди готова прощати особа. Але будьмо чесними до кінця. Шкодую, що не склала іспит переважно тому, що в противному разі вона б уже випустилася зі школи наступного року.
Ми з Ільзою щодня ходимо тепер купатися. Тітка Лаура стежить за тим, щоб ми брали з собою купальні костюми. Цікаво мені, чи дійшли до її вух поголоски про наше купання без відповідних костюмів.
Життя чудове, розкішне, прекрасне! Попри те, що нині отримала аж три конверти з поверненими рукописами. Нічого: ті самі видавці з часом тужитимуть за моїми творами, смиренно їх у мене проситимуть. Нині тітка Лаура навчає мене, як робляться чудові, геть особливі шоколадні тістечка — за рецептом, який отримала тридцять років тому від однієї зі своїх приятельок, що згодом оселилася у Вірджинії. Ніхто у Чорноводді не володіє секретом виготовлення таких тістечок. Тітка Лаура зажадала від мене урочистої обітниці, що я нікому його не викажу.
Точною назвою цієї лагомини є «Диявольський присмак», але тітка Елізабет проти вживання такої назви.
Навістила сьогодні пана Карпентера. Лежить з ревматизмом. Видно, як він старіє. Минулого року мав чималі неприємності. Учні висловили колективний протест супроти його вчителювання, однак цей виступ залишився без наслідків: більшість дорослих чорноводців розуміє, що пан Карпентер, попри все, є винятковим учителем.
— Не можна вчити інших і бути водночас лагідним, — пробурчав у відповідь на заувагу, ніби учнівські скарги впливають на ступінь його шорсткості й вимогливості.
Чи не ревматизм уплинув так зле на настрій пана Карпентера? Мої поезії, які принесла йому, схвалення не дістали. Прочитавши одну з них, присвячену квітневому вечору, відкинув її недбалим рухом руки й затаврував словами:
— Банальність. Солодкава банальність.
А я гадала, що вірш, хоч деякою мірою, відтворює мій чарівний настрій того квітневого вечора. Як же я помилялася!
Тоді подала йому вірша, написаного того ж вечора, як повернулася з Країни Висот додому. Прочитав його раз і ще раз, відтак подер на дрібні клаптики.
— Навіщо? — спитала я, збентежена й незадоволена. — Що поганого у тому вірші?
— На перший погляд, нічого, — відповів учитель. — Могла би виголосити його в недільній школі. Та, якщо вчитатися, — це вираз граничного поганства. З погляду суто літературного та поезія у тисячу разів вартніша від твоїх гарненьких віршиків без глибокого змісту. Але саме тут ховається небезпека. Емілі, у твоєму вірші звучить, і то виразно, демонічна нота. Якби сумнівався, — цього б вистачило, щоб мене переконати, що поети чи не цілком перебувають під владою злих і добрих духів. Ти не почувалася одержимою, виводячи ті слова?
— Так, — визнала я, пригадуючи тодішні свої почуття. І вже тішилася, що пан Карпентер подер того вірша. Я б не зважилася на таке ніколи. Щоправда, я знищила цілу низку своїх творів, які здавалися мені недосконалими, але
