Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 125
Лусі Мод Монтгомері
Нині перечитала свою — опубліковану в часописі — новелу. Кінець її сумний. Не заспокоїлася, допоки не придумала щасливого закінчення. Постановила: надалі всі мої новели завжди матимуть добрий кінець. І не важливо, чи це відповідатиме «життєвій правді», чи ні. Найбільшою правдою є те, що має бути, а не те, що є.
Коли вже мова про літературу: пару днів тому прочитала книжку, що належить тітці Рут, — «Діти монастиря». Героїня твору непритомніла чи не в кожному розділі й одразу плакала, тільки-но хтось зупиняв на ній погляд. Однак переслідування, що випали на її долю, зносила мужньо і, попри свою тендітну статуру й ніжну, рожеву шкіру, витримала знегоди, які звалили би з ніг найсильнішу нашу сучасницю. Увагу тітки Рут привернув мій постійний, майже безперервний сміх під час читання тієї книжки. Вона-бо вважає, що це дуже сумний роман — єдиний, зрештою, в її господі. Подарував їй ту книжку один з її залицяльників, як була вона молодою. Мені видається невірогідним, щоб тітка Рут мала коли-будь залицяльника. А дядько Даттон є для мене постаттю легендарною. Навіть його портрет із креповою стрічкою, що висить у вітальні, не переконує мене в його реальному колишньому існуванні.
У п’ятницю ввечері відбулася дискусія між представниками вищої школи та академії. Студенти Шарлоттетауна прибули переконані, мовляв, «прийдуть, побачать, переможуть», а від’їжджали як побиті пси з підібганими хвостами. Й саме Перрі схилив шальку терезів на користь нашої школи. Під час свого виступу він перевершив самого себе. Навіть тітка Рут мусила визнати: «Щось у тому хлопцеві є». По закінченні дискусії він прибіг нагору до Ільзи й до мене.
— Ну, Емілі, чи ж не був я сьогодні найкращим? — хвальковито запитав він. — Я знав, що в мені
Поводження Перрі, з огляду на присутність Ільзи, не було тактовним. Таж Ільза працювала з ним годинами, мучилася, не шкодуючи ні сил, ні часу. Їй не подякував жодним словом, все припало мені, чиєю єдиною заслугою були заохочувальні погляди під час його промови.
— Перрі, ти просто невдячний варвар, — кинула я й подалася геть. Ільза ж була настільки засмучена, що вмить зайшлася плачем. Відтоді вона з ним не розмовляє, а той неотесаний Перрі навіть не розуміє, чому.
— Що їй, зрештою, треба? — знизує плечима. — Та ж я подякував їй за працю після останнього нашого заняття!
Вочевидь, почуття Міллерів так само обмежені, як число Міллерівських поколінь.
Вчора була гостина у пані Роджерс. Гостями були тітка Рут і я, а також сестра пані Роджерс зі своїм чоловіком. Тітка Рут одягла недільний мереживний капелюшок і вельветову сукню кольору бронзи, зашпилену великою овальною брошкою-медальйоном, що містила пасмо волосся покійного дядька Даттона. Я убралася в рожеву суконку, почепила намисто принцеси Мени й пішла на цей проханий обід вельми схвильована, бо швагро господині дому, пан Герберт, є великим посадовцем у Міністерстві Колоній і не раз бував у королівських палацах. Він сивий, кремезної статури і дивиться так пильно й проникливо, аж ніяково стає. А яка цікава у нього голова! Пані Роджерс посадовила мене обік себе. Я боялася розтулити вуста, щоб не бовкнути якусь дурницю. Тож сиділа тихенько, як миша, й жадібно слухала. Пані Роджерс повідала мені сьогодні, мовби її швагро, коли ми з тіткою пішли додому, висловився так:
