Читать «Мій хрест» онлайн - страница 14

Варіація на тему оголошень у київському метрі

Андрієві Бондареві

Не люблю я слова «народ», Але наш народ Слухняно підіймає поли довгого одягу, Заходячи на ескалатор, І не заступає за обмежувальну лінію На його східцях. Наш народ взагалі ніколи Не заступає за обмежувальну лінію. А дарма… 18 лютого 2002 р.

«Ця здогадка давня, але не іржава…»

Ця здогадка давня, але не іржава. Її промовляти пручається рот: В нас гарна країна й паскудна держава, В нас люди хороші і кепський народ. Але ми собі відповісти повинні, Чи схочемо ми і чи стерпимо ми Хорошу державу в поганій країні, Хороший народ зі злими людьми?.. Лютий 2002 р.

Вірш американського збоченця

Переклад присвячується Аліні

дівча пухнасте у короні маковій їсть пластівці й дурниці милі меле між індіян оплачених-оплаканих за те що ти украв її у мене її володаря велично-воскобрового ще й плюнувши в важкоповіка око до того й тогу шапнув розідрав – ого — прирік кнура нову крутити муку жахіття це кохання це фіалку цю жаль і розпач заливають вщерть ти ж розламавши дурнувату ляльку ще й голову її пожбурив геть за те що ти спромігся сперти а я не уберіг – тепер ти маєш померти 1991 р.

Фантазі

Близ міста Санто-Домінґо В республіці Домініканській, У домі на пальмових палях Живе мала Домініка, Дочка чаклуна місцевого, — Мулатка оливковошкіра, Довгонога, масляноока, Вже старша за 10 літ. Якби нам зустрітись увечері На березі океану, Де пальми стоять витинанками У блиску води й піску, Я взяв би тебе, Домініко, За твої тонкі передпліччя, Ривком би наблизив до себе Переляк в твоїх очах… А потім, сповнений вдячності За те нетривале щастя, Дорога к якому дедалі частіше Лежить через брами аптек, Я б гаряче-емоційно З тобою, мала, попрощався б, Пообіцявши путівку В піонерський табір «Артек». 1992 р.

Спогад про світязь

Цей всесвіт – озеро, а світ у ньому – острів. А доокола всесвіту – боги. Творили просто, спочиваєм остро, І сьомий день постійно навкруги. Це озеро ще й – чаша кришталева, В якій парує тепле молоко. Проходить Сонце крізь сузір’я Лева, І ніжиться в піску малий Левко. А світ цей – ще й осонцена пустиня, Що переходить у розкішний сад, Де чеберяють Марта і Христина Через пісок в їдальню і назад, Де вживши хто тампакс, хто просто ватки І внутрішній в собі навівши лад, На сонці вигріваються мулатки, Й між них мулат, липкий, мов мармелад. А я, з мулатки знявши амулетку, Від’їду, – знов окремо від усіх, На глибину пожбуривши монетку, Чим відкуплюсь за несвідомий гріх. Серпень 1992 р.